Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
Потім він мені подзвонив і, мільйон разів вибачившись, повідомив, що вилітає ввечері у Мілан, бо в його друкарні почався страйк.
— Уявляєте собі,— поскаржився він,— навіть у неділю не можу відпочити.— Але він, мовляв, повернеться, як тільки зможе. Я повинен був передати його вітання чарівній американці. Він подзвонив після обіду, коли ми з Евелін саме лежали в ліжку в моїй чудовій теплій кімнаті над морем, утамувавши першу жагу. Хоча мені було шкода Квадрочеллі, я зовсім не жалкував, що в нього знайшлися свої справи, бо, хоч яким приємним він видавався, з Евелін мені було набагато краще.
Готель стояв майже порожній, бо сезон ще не почався, і ми почували себе, ніби на власній заміській віллі, оточені приязною, але добре вимуштруваною прислугою. Велика тераса у моєму номері була захищена від сторонніх поглядів, і ми могли годинами лежати там голі, підставивши тіло лагідному південному сонечку. Мені здалося, ніби тіло Евелін пом'якшало і якось погладшало. У Вашінгтоні воно було пругке й напнуте, мов струна, готове до життєвої боротьби, його щодня тренували, щоб воно не втрачало форми.
Ми говорили на різні теми, але ніколи не згадували Вашінгтон і роботи Евелін. Я не питав її, скільки вона може бути зі.мною, а сама вона цієї теми не торкалась. Я також не розповідав їй про нашу розмову з Лорімером.
Це був чудовий час, коли ні про що не думаєш, нічим не зв'язаний — ні календарем, ні годинником, час, який минає в прекрасній країні, що її мови ти не розумієш, а її проблеми тебе не цікавлять. Ми не читали газет, не слухали радіо і не укладали планів на майбутнє. Кілька разів мені дзвонив Фабіан, казав, що наші справи йдуть добре, що ми багатіємо день у день, але зараз він дуже заклопотаний, і йому доведеться затриматись у Штатах довше, ніж він сподівався. Квадрочеллі перед від'їздом надіслав мені обрахунки, а я, навіть не глянувши в них, переслав їх Фабіанові. Фабіан запевнив мене, що все гаразд, і попросив сказати Квадрочеллі, коли той повернеться, що все йде за планом.
— До речі,— спитав я,— як минув похорон?
— Чудово,— відповів Фабіан.— Ой, мало не забув,— ваш брат приїздив у Нью-Йорк зустрітися зі мною. Ви з ним дуже різні, правда?
— Мабуть, що так.
— Він сказав, що у вашої компанії велике майбутнє. Потім розповів мені про свої очі, я послав його до знайомого лікаря, той дав йому якісь нові ліки і пообіцяв, що все буде гаразд. Лілі вас цілує.
У ці дні в мене все мало бути гаразд.
Ми приїхали в Рим по мої костюми і лишилися там на деякий час оглянути історичні місця і вивчити місцеву кухню. Евелін мої обнови дуже сподобались, вона казала, що тепер жодна дівчина не зможе спокійно пройти повз мене. Але я не був сліпий і бачив, яким поглядом проводжали чоловіки її.
Одного разу я привів її в галерею Бонеллі. Моя картина з американським містечком усе ще була виставлена у вітрині. Я не сказав Евелін, що вона належить мені, бо хотів почути її думку. Вона була набагато освіченіша, ніж я, до того ж мешкала разом з власницею галереї і, отже, повинна була розумітися на сучасному живописі. Ми мовчки стояли проти картини, уважно її вивчаючи. Якщо вона не сподобається Евелін, я не признаюся, що придбав картину, і більше ніколи не матиму справ з мистецтвом.
— Ну як вона тобі? — спитав я нарешті.
— Вона прекрасна,— відповіла Евелін.— Просто прекрасна. Ходімо подивимось усю виставку. Треба буде написати Бренді про цього чоловіка.
Був час обіду, і виявилося, що галерея закрита. Я з цього тільки порадів. Адже інші картини могли б і не сподобатись Евелін, а Бонеллі обов'язково заговорив би зі мною, щоб подякувати за чек, і я відчув би себе приниженим в її очах. Після нашої зустрічі в Порто-Ерколе мені весь час хотілося, щоб вона була про мене високої думки. У будь-якому питанні.
Наступного дня я пішов у галерею забрати картини. Евелін мала зустрітися з кимось у посольстві, і я пішов сам. Бонеллі був задоволений. Виявляється, він продав ще кілька картин. Загортаючи мої картини, він щось наспівував: я впізнав арію з «Тоски». Квінна у галереї не було.
— Він раптом відчув себе неабияким талантом,— сказав Бонеллі.— Після розмови з вами день і ніч працює. Знаєте, містере Граймс, ви на нього дуже добре вплинули. До цього він просиджував у мене годинами, дивився на результати своєї кількарічної праці, і нічого не траплялося. Нічого. Художникові, а надто молодому, час від часу потрібен якийсь свіжий стимул.
— І не тільки художникові,— потвердив я.
— Звичайно, ви маєте рацію,— погодився Бонеллі.— Не тільки в художників трапляються періоди депресії. У мене бувають хвилини, коли я питаю себе, чи не марно прожив життя. Думаю, що навіть в Америці...— Він знизав плечима, не докінчивши речення.