Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Уявляла себе за столом на патіо власного помешкання, як із червоними губами, місцевою газетою в руках я попиваю лате на сінематичному тлі сірих похилих паризьких дахів. Не обмежуй своїх мрій, дівчинко, мрій сміливо.

На першому курсі універу я, з фірмовою чорною стрічкою у волоссі, зав’язаною на бантик, низкою штучних перлин і дуже скромним запасом шкільної французької під моїм високо затягнутим паском, записалася на програму навчання за кордоном і поїхала у La Sorbonne. Тоді мені видавалося, що світ був ідеально розкритою устрицею, викладеною на крижаних кружальцях і готовою, щоб я проковтнула її, запиваючи коктейлем «Кір Рояль», merci beaucoup. Була певна, що завоюю це місто, а може, й лишуся тут назавжди, просто читати Бодлера та їсти всі різновиди сирів. У Парижі. Я могла бути ким забажаю. Кого в Парижі обходило, яке там я мала дитинство? Що не французів, то це вже точно. Їхня найголовніша, (здається), риса, що вони взагалі нічим не переймаються, вони просто такі от відсторонені. Вони вбираються в байдужість, немов у підігнану індивідуально сукню Dior, байдужість французам ідеально пасує і чудово на них сидить. А з того, що я бачила в кіно, французькі сім’ї колосально пришиблені. Моя, певно, була б нормальною у Франції!

Так я принаймні планувала. Реальність виявилася дещо інакша. У Парижі, хоч як соромно це визнавати, я перебувала в стані цілковитого хаосу. Якщо я й у двадцять п’ять була та ще мантелепа, можеш уявити, як я поводилася у двадцять один? Думаю, технічний термін на це — «дівчина-катастрофа, з якою ніхто не хоче тусуватися, бо вона псує кожну забаву». Я днями просиджувала у квартирі, сварячись по скайпу з бойфрендом, який був тоді у Провіденсі на Род-Айленді, і намагаючись переконати його, що ми маємо відкриті стосунки. А ночами валандалася містом із французом, скульптором на ім’я Жульєн. Старший за мене на п’ятнадцять років, Жульєн мав темно-каштанове кучеряве, розкошлане, шалено сексуальне волосся й дівчину, яка жила в Індії. Він пояснив мені, що у Франції так заведено. Атож, він має дівчину в Індії, але я теж його дівчина, тут, у Парижі. Не так це вже й дивно, стверджував він. Як же по-французькому! Я аж трепетала від захвату, коли він мене пестив. Його груба оливкова шкіра терлася об моє молочно-бліде, ніжне й недосвідчене тіло. Це вперше я зустрічалася зі справжнім чоловіком; неймовірно захоплювало те, як він умів розпалити для мене вогнище чи приготувати все на світі у своїй мистецькій студії за містом. Він познайомив мене зі своїм колом хіпстерів і письменників, включно з древнім біловолосим майстром з приготування крепів на ім’я Юґо, — в районі Маре його, здається, знали всі. Одної ночі в прокуреному барі Юґо гаркнув мені на вухо: «Тобі, мадемуазель, це місто належить тобі!» «О, Юґо, ти знав, що я хотіла почути!» — гукнула я і знову приклалася до пляшечки червоного вина. Справжньої пляшечки для немовлят, до слова, бо з невідомих мені причин, це було найгарячішим трендом 2007-го. ЖАХ ЯК СОРОМНО, ЗНАЮ.