Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Річ у тім, що Я НЕ ШОПЕРКА. Ненавиджу міряти одяг, бо ніщо не сидить на мені добре. А коли щось і пасує, о святі небеса, як я вимордовуюся, вирішуючи, купувати це чи ні. Мені здається, вартість жіночого вбрання заслуговує щонайменше на осуд, а щонайбільше — на пильну увагу антимонопольних комітетів. І все одно, з якихось незбагненних причин, єдине, що мені хотілося тоді робити в Парижі, це ПІТИ ПО МАГАЗИНАХ. Я купила досконалу маленьку чорну спідницю-олівець, щось дуже недооцінене і чудове для фігури. Купила чорний светрик із білим комірцем, що перетворює мене на паризьку версію Венсдей Адамс. Я ходила від одного сирного магазину до іншого, шукаючи найкращий, найзапашніший, із найвиразнішим смаком найфранцузькіший сир, який лише можна знайти. Я тягла свої знахідки до квартири, відкорковувала пляшку червоного вина, запалювала дорогу свічку та напихалася хрумким багетом із брі. Одного ранку я стояла в дико симпатичній пекарні на розі біля каналу Сен-Мартен і жадібно спостерігала, як пекар витягав шалено пухкі й смачні, ті, що аж тануть у роті, круасани з пащі сріблястої пічки. Коли він виклав їх один на одного, ряд за рядом, звівши круасанячу гору, я встала над нею і їла один за одним. «Мадемуазель хоче ще один?» — трохи стурбовано запитував. «О, мерсі, може ще шоколадний», — відгукувалась я з без тіні сумніву і не соромлячись крихт на губах. Я споживала Париж. У кожній крамниці намагалася ламаною французькою спілкуватися, знайомитися, заводити приятелів, і як завжди, — французи реагували дуже поблажливо. Вони цінували мої старання й охочіше показували нову лімітовану партію трояндових парфумів із ноткою спецій, які щойно доставили з Індії. Я натирала шкіру правого зап’ястка твердим пробником, і він миттєво танув, розкриваючи свій аромат. О, Париже, як ти мене заводиш!

Вештаючись магазинами і куштуючи місто на смак, я гуляла Парижем, дотримуючись усіх ритуалів, які створила за останні п’ять років. Перед прибуттям сказала собі, що не муситиму дотримуватися всіх звичок і що робитиму лише те, що ХОТІТИМУ. Утім, хоч як це дивно, спонтанно дотримувалась усіх хороших звичок. Виявляється, мені хотілося їх дотримуватись. Якось уранці, традиційно записавши перелік подяк, вирішила пробігти так далеко, як зможу. Як саме далеко, я напевне не знала. Стартувала з віддаленого закапелка району Маре близько шостої ранку, коли небо ще зберігало відтінок індиго, з навушників валив реп OutKast[45]. Повільно бігла порожніми вулицями. Ні людей, ні столиків коло кав’ярень, тільки я, та вузькі бруковані вулиці. Раннього ранку тепле жовте світло мерехтливих вуличних ліхтарів виблискувало в темряву, відбивалося на вкритих росою тротуарах та оповивало мене теплим сяйвом. Забігла в сади Тюїльрі, що біля Лувру. Був листопад, і знамениті, завжди досконало підстрижені паркові дерева цілком поскидали листя, оголивши дикі павутиноподібні плетива гілок. Я оббігала ставки, в яких плавали відображення порожніх зелених металевих лавок, кожна вигиналася, ніби запрошуючи сісти перепочити. Я відчувала, ось-ось їх заповнять люди, але зараз цей сад належав мені.