Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Очільники облави активно долучалися до свідомого вилучення кожної згадки про померлого із життя й анналів Провіденса. Спершу вони не мали на меті робити це так ретельно, і тримали вдову, її батька й дитину в невіданні стосовно справжніх обставин смерті Кервена; та капітан Тіллінґаст був чоловіком тямовитим і невдовзі дізнався достатньо, аби вжахнутися, тож почав вимагати, аби донька повернула собі дівоче прізвище, наказав спалити бібліотеку і всі Кервенові папери і навіть збити напис із надгробка на могилі Джозефа Кервена. Він добре знав капітана Віпла і, мабуть, витягнув із цього бравого моряка більше свідчень про кінець того лиховісного чаклуна, аніж будь-хто інший.

Відтоді суворо заборонили згадувати про Кервена і навіть знищили про нього записи у міських архівах та старих примірниках часопису Gazette. За духом це нагадувало десятилітнє замовчування імені Оскара Вайлда після його ганьби[121], а за масштабом — долю, що спіткала Короля Руназару в книжці Лорда Дансені[122], якого боги вирішили не лише знищити, а й стерти всю земну пам’ять про нього.

Пані Тіллінґаст, яка після 1772 року стала називатися вдова Кервена, продала будинок у завулку Олні й оселилася разом з батьком на Павер-лейн, де й жила аж до смерті 1817 року. Ферма в Потаксеті, яку оминала всяка жива душа, залишилася напризволяще і, здавалося, розвалилася за лічені роки. До 1780 року залишилися лише кам’яні й цегляні споруди, але до 1800-го навіть вони геть розсипалися. Ніхто не наважувався продиратися крізь кущі на пагорбі понад річкою у пошуках прихованих дверей, і ніхто не намагався відтворити ті обставини, за яких Джозеф Кервен помер від викликаних ним самим жахіть.

Тільки час від часу уважні слухачі помічали, як дебелий старий капітан Віпл бурмоче про себе: «Будь він проклятий… як уже верещав, то най би не сміявся. Та ця мерзота… приховала щось на кінець. Я би не роздумуючи спалив його… хату».