Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Петля Нестерова, або як я став бунтівником

ване Карповичу, це що таке? — злякалися мужики, покидали плуги і дивилися в небо. — Господи, хоч не кінець світу? — питали в мене перелякано.

— Та ні, це аероплан. Така штука, на якій людина літає, наче птаха, — заспокоїв мужиків, яких винайняв, щоб зорали вони мені землю. Земля вже трохи підсохла, але й вологи мала ще достатньо, саме час сіяти.

— Іване Карповичу, а хіба можна людині літати? Янголи літають, а куди нам, грішним? — хвилювалися мужики.

— Ну, якби гріх, то Священний Синод би заборонив, але коли сам государ дозволяє і сприяє, то можна людині літати, немає в цьому крамоли, — кажу, а сам аж задивився на той аероплан. Он як він легко летить у небі, наче величезна дзиґа. Щось таке є в тому польоті захопливе. Аби міг, то обов’язково б полетів. Та тільки куди мені. До польотів абикого не допускають, там самі лише офіцери, дворяни. — Ну, хлопці, з Богом, продовжуйте.

Мужики знову взялися за плуги, а я все дивлюся на аероплан. Так от наче летів він точно в бік мого хутора. І наче знижуватися почав. Що за дива? Потім зник за невеличким пагорбом. А невдовзі почув я постріл із рушниці. То мені знак давали, що хтось чекав мене на хуторі. Залишив мужиків і поїхав на Чалому верхи додому. Зазвичай я Чалого впрягав у бричку, але зараз весна, на полі з бричкою зав’язнеш, а верхи хоч де проїду.

Мчав, коли ще один постріл. І ще. Міг би й занервувати, що там відбувається, але ж жив у мене тепер граф Маєвський, людина непогана, але дуже вже схильна до всіляких афектацій, як по-простому сказати, то малахольний трохи. Оце й зараз стріляти в небо почав, наче не знав, що кожен набій грошей коштує. Я йому вистрелив з револьвера, мовляв, почув, їду. А граф знову стріляє. Мабуть, гості якісь важливі, то перед ними вислужувався. Хоч би не поранив їх чи себе.

Я ото їду, дивлюся навколо. Весна вирує, завжди весну я любив, але тепер був сумний. Бо війна насувається, всі про неї тільки й балакають, а я відчуваю, що будуть від неї неприємності. Бо інакше не буває. І для чого та війна? Нехай би з дикунами якимись чи з магометанами, а то ж християнські народи, а будуть один одного вбивати. Це ж проти всіх законів Божих! Тьху!

Це я плюнув, а потім почав очі собі терти, аж кинув повіддя Чалого. Бо побачив, що біля хутора аероплан стояв! Мабуть, той самий, який я в небі бачив! Точно той самий, бо де тут іншому взятися? Оце так дива! Кіньми до мене приїздили, пішки приходили, на велосипеді навіть товклися, машин не один десяток тут уже перебув, а ось аероплан уперше прилетів. Чи, може, просто він упав поруч із хутором? Чув я, що аероплани ті не дуже надійні, частенько розбиваються.

Нагнав я Чалого, сам у бінокль дивлюся. Та ні, бачу, що цілий аероплан, і он авіатор поруч із графом стоїть. А Маєвський аж підстрибує, рушницею махає. От же неспокійна людина Дивлюся, що авіатор рушницю в графа забрав. І правильно. Я бінокль сховав і за кілька хвилин уже був біля хутора.

— Іване Карповичу, Іване Карповичу! Тільки здогадайтеся, хто у нас в гостях! — закричав граф і підбіг до мене, збуджений, із полум’яними очима і слиною на губах. Я нічого не відповів, зліз із Чалого, який трохи перелякано дивився на аероплан, що величезною птахою стояв поруч. Обтрусився і підійшов до гостя — стрункого чоловіка у військовій формі з погонами поручика Той простягнув руку.

— Доброю дня, Іване Карповичу.

— Доброю дня.

— Мене звати Петро Нестеров, чули про такого? — спитав він із делікатною усмішкою. Спитав так, що я зрозумів: чути про нього я мусив. І справді, знайоме прізвище, але що до чого — не дуже пам’ятав.

— Ви вже вибачте, у нас тут сівба.. — почав я, але тут заґелґотів граф, що стояв поруч.

— Та ви що, Іване Карповичу, та це ж знаменитий Петро Миколайович Нестеров, київський авіатор, що восени першим у світі зробив на аероплані мертву петлю! Та про це всі газети писали! Найкращий пілот імперії в гості до нас приїхав! — Маєвський не говорив, а кричав, так розхвилювався. Та і я теж, бо ж справді читав про цього Нестерова, тільки трохи забув.

— Найкращий пілот імперії прибув до її найкращого сищика. У вас знайдеться кілька хвилин для мене, Іване Карповичу? — спитав Нестеров.

— О, та ви у справі прибули! Звісно, знайдеться час, хоч кілька годин! — розійшовся граф, але гість дивився на мене. Чекав на мою відповідь.

— Так, звісно, прошу за мною, — я повів Нестерова до саду. Дорогою думав, що за справа привела його сюди. Якась, мабуть, термінова, бо на аероплані прилетів.

— А що за справа, поручику? — цікавиться граф.

— Климентію Євграфовичу, залиште, будь ласка, нас, — кажу Маєвському, бо йому не можна нічого довірити. Про кожну історію він дізнається лише з моїх слів, а я зайвого не скажу.