Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Але, ще перед тим, як друзі наблизились до пристані, де можна було бачити чувашів і черемисів, їхню увагу привернула річ, що пливла за водою попереду човна.
— Стілець! — закричав Остап. — Адміністраторе! Наш стілець пливе.
Компаньйони підпливли до стільця. Він похитувався, крутився, занурювався у воду, знову спливав, віддаляючись від човна концесіонерів. Вода вільно лилася в його розпанахане черево.
Це був стілець, розшитий на «Скрябіні», що повільно тепер мандрував у Каспійське море.
— Здоров був, друже! — крикнув Остап. — Давненько не бачились! Знаєте, Вороб'янінов, цей стілець нагадує мені наше життя. Ми теж пливемо за водою. Нас топлять, ми виринаємо, хоч, здається, нікого цим не тішимо. Нас ніхто не любить, якщо не брати до уваги карного розшуку, а втім, і він нас не любить. Нікому до нас нема діла. Якби вчора шаховим аматорам пощастило нас потопити, від нас лишився б тільки самий протокол огляду трупів: «Обидва тіла лежать ногами на південний схід, а головами на північний захід. На тілі зубчасті рани від якогось, очевидно, тупого знаряддя». Аматори били б нас, очевидно, шахівницями. Зброя, нічого й казати, тупувата… «Труп перший належить мужчині років п'ятдесяти п'яти, одягнений у подертий люстриновий піджак, старі штани і старі чоботи. У кишені піджака посвідчення на ім'я Конрада Карловича гр. Міхельсона…» От, Кисо, що про вас написали б.
— А про вас що написали б? — сердито запитав Вороб'янінов.
— О! Про мене написали б зовсім інакше. Про мене написали б так: «Труп другий належить мужчині двадцяти семи років. Він кохав і страждав. Він любив гроші і терпів від нестачі їх. Голова його з високим чолом, облямована синьо-чорними кучерями, звернена до сонця. Його елегантні ноги, сорок другий номер черевиків, лежать у напрямі до північного сяйва. Тіло вбране в незаплямовану білу одежу, на грудях золота арфа з інкрустацією з перламутру і ноти романсу: «Прощай ты, Новая деревня». Юнак небіжчик випалював по дереву, що видно з найденого в кишені фрака посвідчення, виданого 23/VIII — 24 р. кустарною артіллю «Пегас і Парнас» за № 86/1562». І мене поховають, Кисо, пишно, з оркестром, з промовами, і на пам'ятнику моїм буде вирізьблено: «Тут лежить відомий теплотехнік і винищувач Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендербей, чий батько був турецькопідданий і помер, не залишивши синові своєму Остапу-Сулейману ані крихти спадщини. Мати небіжчика була графиня і жила нетрудовими прибутками».
Розмовляючи так, концесіонери приткнулись до чебоксарського берега.
Увечері, збільшивши капітал на п'ять карбованців продажем васюкінського човна, друзі сіли на теплохід «Урицький» і попливли до Сталінграда, розраховуючи перегнати по дорозі повільний тиражний пароплав і зустрітися з трупою колумбівців у Сталінграді.
«Скрябін» прийшов до Сталінграда на початку липня. Друзі зустріли його, ховаючись за ящики на пристані. Перед розвантаженням на пароплаві відбувся тираж. Розіграли крупні виграші.
Стільців довелося дожидати години чотири. Спочатку з пароплава посунули колумбівці і тиражні службовці. З-поміж них визначалося осіянне обличчя Персицького.
Сидячи в засідці, концесіонери чули його вигуки:
— Так! Моментально їду до Москви! Телеграму уже надіслав! І знаєте яку? «Радію з вами». Хай догадуються!
Потім Персицький сів у прокатний автомобіль, попереду оглянувши його звідусіль і помацавши радіатор, і поїхав чомусь під вигуки «ура!»
Після того як з пароплава вивантажено гідравлічний прес, почали виносити колумбівське речове оформлення. Стільці винесли, коли уже стемніло. Колумбівці сіли в п'ять парокінних фургонів і з веселим криком покотили прямо на вокзал.
— Здається, в Сталінграді вони не гратимуть, — сказав Іполит Матвійович.
Це спантеличило Остапа.
— Доведеться їхати, — вирішив він, — а на які гроші їхати? А втім, ходімо на вокзал, а там видно буде.
На вокзалі з'ясувалось, що театр їде до П'ятигорська через Тихорєцьку — Мінеральні Води. Грошей у концесіонерів вистачило тільки на один квиток.
— Ви умієте їздити зайцем? — запитав Остап Вороб'янінова.
— Спробую, — несміливо сказав Іполит Матвійович.
— Чорт з вами! Краще вже не пробуйте! Прощаю вам іще раз. Гаразд, зайцем поїду я.
Для Іполита Матвійовича куплено квиток у безплацкартному твердому вагоні, в якому колишній предводитель і прибув на прикрашену олеандрами в зелених кадовбах станцію Мінеральні Води Північно-Кавказьких залізниць, і, намагаючись не навертатися на очі колумбівцям, що саме вивантажувалися з поїзда, почав шукати Остапа.
Давно вже театр поїхав у П'ятигорськ, розмістившись у новеньких дачних вагончиках, а Остапа все не було. Він приїхав тільки увечері і знайшов Вороб'янінова в страшенно нервовому стані.