Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею.
«Дивна річ, — міркував Остап, — як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одне-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я ліквідую досадний недогляд».
І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація.
Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував:
— Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатно! Студентам — п'ять копійок! Не членам профспілки — тридцять копійок!
Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід «кудись» було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно:
— Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу?
— Безперечна правда, — потвердив Остап, — цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки — десять копійок і не членам профспілки — тридцять копійок.
Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом:
— Членам профспілки — десять копійок, але тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.
Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки.
— На капітальний ремонт Провалля, — зухвало відповів Остап, — щоб не дуже провалилося.
Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази:
— Мосьє, же не манж па… Гебен зі мір біте… Подайте що-небудь депутатові Державної думи…
Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова «манж» і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три.
Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлий натовп гомінливо котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лермонтова Незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами.
— Подайте колишньому членові Державної думи, — бурмотів предводитель.
— Скажіть, ви справді були членом Державної думи? — пролунало над вухом Іполита Матвійовича. — І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас!
Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями:
— Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас!
Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в «Квітнику» миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось:
— Ах! Ах! «Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!» Ах! Ах! «Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!..» Ах! Ах! «А поутру она вновь улыбалась!» Високий клас!..
Іполит Матвійович все стояв, спустивши очі долу. І недаремне так стояв він. Він не бачив багато дечого.
У чудовій пітьмі п'ятигорської ночі алеями парку гуляла Еллочка Щукіна, тягнучи за собою покірного, замиреного з нею Ернеста Павловича. Подорож на Кислі води була останнім акордом у важкій боротьбі з дочкою Вандербільда. Горда американка недавно заради розваги виїхала власною яхтою на Сандвічеві острови.