Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Хо-хо! — лунало в нічній тиші. — Знаменито, Ернестуля! Кр-р-расота!
У буфеті, освітленім лампами, сидів голубий злодюжка Альхен зі своєю дружиною Сашхен. Щоки її, як завжди, були прикрашені миколаївськими напівбакенбардами. Альхен сором'язно їв шашлик по-карськи, запиваючи його кахетинським № 2, а Сашхен, погладжуючи бакенбарди, дожидала замовленої осетрини.
Після ліквідації другого будинку соцзабезу (було продане все, включаючи навіть туальденоровий ковпак кухаря і гасло: «Дбайливо пережовуючи харч, ти допомагаєш суспільству») Альхен вирішив спочити і розважитися. Сама доля берегла цього ситого шахрая. Він збирався того дня поїхати в Провалля, але не встиг. Це врятувало його. Остап видоїв би з боязкого завгоспа щонайменше тридцять карбованців.
Іполит Матвійович побрів до джерела тільки тоді, коли музиканти складали свої пюпітри, святочний натовп розходився і тільки закохані парочки тяжко дихали в убогих алеях «Квітника».
— Скільки назбирали? — запитав Остап, коли згорблена постать предводителя показалась біля джерела.
— Сім карбованців двадцять дев'ять копійок. Три карбованці папірцем. Решта — мідь і трохи срібла.
— Для першої гастролі дивовижно! Ставка відповідального працівника! Ви мене зворушуєте, Кисо! Але який дурень дав вам три карбованці, хотів би я знати? Може, ви здачі давали?
— Ізнуренков дав.
— Та не може бути! Авессалом! Іч, який м'ячик! Куди закотився! Ви з ним розмовляли? Ах, він вас не пізнав!
— Розпитував про Державну думу! Сміявся!
— Як бачите, предводителю, старцем бути не так уже й погано, та ще маючи помірну освіту і слабу постановку голосу! А ви ще приндилися, лорда хоронителя печаті удавали! Ну, Кисочко, і я часу не змарнував. П'ятнадцять карбованців, як одна копійка. А разом — вистачить!
Другого ранку монтер дістав гроші і ввечері притяг два стільці. Третій стілець, як заявив він, ніяк було взяти. На ньому звукове оформлення грало в карти.
Для більшої безпеки друзі вилізли чи не на саме верхів'я Машука.
Внизу тривкими недвижними вогнями горів П'ятигорськ. Нижче за П'ятигорськом убогі вогники позначали станцію Гарячеводську. На обрії двома паралельними пунктирними лініями висовувався з-за гори Кисловодськ.
Остап глянув у зоряне небо і витяг з кишені відомі обценьки.
Розділ XXXVII
Зелений мис
Інженер Брунс сидів на камінній веранді дачі на Зеленому Мисі під великою пальмою, накрохмалене листя якої кидало гострі і вузькі тіні на голену потилицю інженера, на білу його сорочку і на гамбсівський стілець з гарнітура генеральші Попової, на якому нудився інженер, дожидаючи обіду.
Брунс витяг товсті, наливні губи трубочкою і голосом пустотливого карапуза протяг:
— Му-у-у-сику!
Дача мовчала.
Тропічна флора ластилась до інженера. Кактуси простягали до нього свої їжачі рукавиці. Драцени гриміли листям. Банани і сагові пальми одганяли мух з лисини інженера. Троянди, обвиваючи веранду, падали до його сандаль.
Але все було марне. Брунс хотів обідати. Він роздратовано дивився на перламутрову бухту, на далекий мисик Батума і співучо кликав:
— Му-у-у-у-сику! Му-у-у-у-сику!
У вогкому субтропічному повітрі звук швидко завмирав. Відповіді не було. Брунс уявив собі великого коричневого гусака з шиплячою жирною шкіркою і, не в силі стримати себе, залементував:
— Мусику!!! Готовий гусик?
— Андрію Михайловичу! — закричав жіночий голос з кімнати. — Не мороч мені голови!
Інженер, згорнувши уже навиклі губи в трубочку, негайно відповів:
— Мусику! Ти не жалієш свого маленького му? жика!
— Геть, ненажеро! — відповіли з кімнати.
Але інженер не скорився. Він зібрався був далі викликати гусака, що він безрезультатно робив уже дві години, але несподіваний шерех примусив його обернутися.
З чорно-зелених бамбукових заростей вийшов чоловік у подертій синій косоворотці, підперезаний потертим крученим шнурком з густими китицями, і в затертих смугастих штанях. На доброму обличчі незнайомця стирчала кудлата борідка. У руках він держав піджак.
Чоловік наблизився і запитав приємним голосом:
— Де тут перебуває інженер Брунс?
— Я інженер Брунс, — сказав заклинатель гусика несподіваним басом. — Чим зобов'язаний?
Чоловік мовчки бухнув на коліна. Це був панотець Федір.
— Ви з глузду з'їхали! — скрикнув інженер, скочивши на ноги. — Встаньте, будь ласка!
— Не встану, — сказав панотець Федір, водячи головою за інженером і дивлячись на нього ясними очима.