Дванадцять стільців. Золоте теля

— Цілого світу!!! — застогнали приголомшені, васюкінці.

— Так! А згодом і цілого всесвіту. Шахова думка, перетворивши повітове місто у столицю земної кулі, перетвориться в прикладну науку і винайде способи міжпланетного зв'язку. З Васюків полетять сигнали на Марс, Юпітер і Нептун. Зв'язок з Венерою стане таким же легким, як переїзд з Рибінська до Ярославля. А там, хто його знає, може, років через вісім у Васюках відбудеться перший в історії світобудови міжпланетний шаховий конгрес!

Остап витер свій благородний лоб. Йому хотілось їсти до такої міри, що він охоче з'їв би засмаженого шахового коня.

— Та-ак, — видавив із себе одноокий, обводячи закурене приміщення божевільним поглядом. — Але як же практично запровадити заходи в життя, підвести, сказати б, базу?

Присутні напружено дивились на гросмейстера.

— Повторюю, що практично все залежить тільки від вашої самодіяльності. Всю організацію, повторюю, я беру на себе. Матеріальних витрат жодних, якщо не брати до уваги витрат на телеграми.

Одноокий підштовхував своїх соратників.

— Ну! — питав він. — Що ви скажете?

— Влаштуємо! Влаштуємо! — гомоніли васюкінці.

— Скільки ж грошей треба на… це… телеграми?

— Кумедна цифра, — сказав Остап, — сто карбованців.

— У нас у касі тільки двадцять один карбованець шістнадцять копійок. Цього, звичайно, ми розуміємо, замало…

Але гросмейстер виявив себе, показав себе несперечливим організатором.

— Гаразд, — сказав він, — давайте ваші двадцять карбованців.

— А стане? — запитав одноокий.

— На перші телеграми стане. А потім почнуться пожертви, і грошей нікуди буде дівати.

Заховавши гроші в зелений похідний піджак, гросмейстер нагадав зборам про свою лекцію і сеанс одночасної гри на ста шістдесяти шахівницях, ґречно попрощався до вечора і пішов до клубу «Картонажник» на побачення з Іполитом Матвійовичем.

— Я голодую, — сказав Вороб'янінов тріскучим голосом.

Він уже сидів за касовим віконечком, але не зібрав ще жодної копійки і не міг купити навіть фунта хліба. Перед ним лежав дротяний зелений кошичок, призначений для збору. У такі кошички в домах середньої руки кладуть ножі і виделки,

— Слухайте, Вороб'янінов, — закричав Остап, — припиніть години на півтори касові операції! Ходімо обідати в нархарч. По дорозі опишу вам ситуацію. До речі, вам треба поголитись і почиститись. У вас просто босяцький вигляд. Ви просто скидаєтесь на босяка. У гросмейстера не може бути таких підозрілих знайомих.

— Жодного квитка не продав, — повідомив Іполит Матвійович.

— Нічого. Надвечір прибіжать. Місто мені вже пожертвувало двадцять карбованців на організацію міжнародного шахового турніру.

— То навіщо ж нам сеанс одночасної гри? — зашепотів адміністратор. — Адже можуть побити. А з двадцятьма карбованцями ми зараз же зможемо сісти на пароплав, — якраз «Карл Лібкнехт» згори прийшов, — спокійно їхати до Сталінграда і дожидати там приїзду театру. Може, там пощастить розшити стільці. Тоді ми — багатії, і все належить нам.

— На голодний шлунок не можна говорити такі нісенітниці. Це негативно впливає на мозок. За двадцять карбованців ми, можливо, до Сталінграда й доїдемо… А харчуватись на які гроші? Вітаміни, дорогий товаришу предводителю, даром нікому не даються. Зате з експансивних васюкінців можна буде зірвати за лекцію і сеанс карбованців тридцять.

— Поб'ють, — гірко сказав Вороб'янінов.

— Звісно, риск є. Можуть налупити. А втім, у мене є одна ідейка, яка вам саме, в усякому разі, дасть певну безпеку. Але про це згодом. Поки що ходімо покуштуємо місцеві страви.

О шостій годині вечора ситий, голений і напахчений одеколоном гросмейстер увійшов до каси клубу «Картонажник». Ситий і голений Вороб'янінов жваво торгував квитками.

— Ну, як? — тихо запитав гросмейстер.

— Вхідних — тридцять і для гри — двадцять, — відповів адміністратор.

— Шістнадцять карбованців. Мало, мало!

— Що ви, Бендере, подивіться, яка черга стоїть! Неодмінно поб'ють.

— Про це не думайте. Коли битимуть, будете плакати, а поки що не затримуйтесь! Учіться торгувати!