Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
З надзвичайною легкістю і безумовно глузуючи в душі з решти відсталих аматорів міста Васюки, гросмейстер жертвував пішаки, важкі і легкі фігури направо й наліво. Знеславленому на лекції брюнетові він пожертвував навіть ферзя. Брюнет вжахнувся і хотів був відразу здатися, але тільки неймовірним зусиллям волі примусив себе грати далі.
Грім серед ясного неба ударив через п'ять хвилин.
— Мат! — пролопотів на смерть переляканий брюнет. — Вам мат, товаришу гросмейстер.
Остап, проаналізувавши становище, ганебно назвав «ферзя» «королевою» і високим штилем привітав брюнета з виграшем. Гомін пробіг по лавах аматорів.
«Час тікати», — подумав Остап, спокійно походжаючи поміж столів і недбало переставляючи фігури.
— Ви неправильно коня поставили, товаришу гросмейстер, — залопотів улесливо одноокий. — Кінь так не ходить.
— Пардон, пардон, пробачте, — одказав гросмейстер, — після лекції я трохи втомився.
Протягом найближчих десяти хвилин гросмейстер програв ще десять партій.
Здивовані вигуки лунали в приміщенні клубу «Картонажник». Наростав конфлікт. Остап програв підряд п'ятнадцять партій, а невдовзі ще три. Залишався один одноокий. На початку партії він з остраху наробив безліч помилок і тепер ледве провадив гру до переможного кінця. Остап, непомітно для сусід, вкрав із шахівниці чорну туру і сховав її в кишеню.
Юрба тісно зімкнулась навколо гравців.
— Щойно на цьому місці стояла моя тура! — закричав одноокий, оглянувшись, — а тепер її вже нема.
— Нема, значить, і не було! — грубувато відповів Остап.
— Як так не було? Я добре пам'ятаю!
— Звісно, не було!
— Куди ж вона зникла? Ви її виграли?
— Виграв.
— Коли? На котрому ходу?
— Що ви мені морочите голову з вашою турою? Коли здаєтесь, то так і кажіть!
— Дозвольте, товаришу, у мене всі ходи записані!
— Контора пише, — сказав Остап.
— Обурлива річ! — загорлав одноокий. — Віддайте мою туру!
— Здавайтесь, здавайтесь, що це за кішки-мишки такі!
— Віддайте туру!
З цими словами гросмейстер, збагнувши, що прогаяння смерті подібне, зачерпнув у пригорщу кілька фігур і жбурнув їх у голову одноокому супротивникові.
— Товариші! — заверещав одноокий. — Дивіться всі! Аматора б'ють!
Шахісти міста Васюки отетеріли.
Не гаючи жодної дорогоцінної хвилини, Остап жбурнув шахівницю в лампу і, б'ючи в раптовій темряві по чиїхось щелепах та лобах, вибіг на вулицю. Васюкінські аматори, падаючи один на одного, ринули за ним.
Був місячний вечір. Остап мчав по срібній вулиці, легко, як ангел, відштовхуючись від грішної землі. Що Васюки не обернулись на центр всесвіту, бігти довелося не серед палаців, а серед дерев'яних хаток з надвірними віконницями.
Позаду мчали шахові аматори.
— Держіть гросмейстера! — ревів одноокий.
— Жульман! — підтримували інші.
— Піжони! — огризався гросмейстер, збільшуючи швидкість.
— Ґвалт! — кричали скривджені шахісти.
Остап застрибав по сходах, що вели на пристань. Перед ним лежало чотириста приступок. На шостій площадці його вже дожидали два аматори, що пробрались сюди манівцями просто узбіччям. Остап оглянувся. Згори котила собачою тічкою тісна група розлютованих прихильників оборони Філідора. Відступу не було. Тим-то Остап побіг уперед.
— От я вас зараз, сволота! — гаркнув він хоробрим розвідникам, кидаючись з п'ятої площадки.
Перелякані пластуни ухнули, перекинулись за поруччя і покотились кудись у пітьму пагорків і схилів. Шлях був вільний.
— Держіть гросмейстера! — котилося згори.
Переслідувачі бігли, стукаючи по дерев'яних приступках, наче підбиті кегельні кулі.
Вибігши на берег, Остап подався праворуч, шукаючи очима човен з вірним йому адміністратором.
Іполит Матвійович ідилічно сидів у човнику. Остап бухнув на лаву і завзято почав відгрібати від берега. Через хвилину в човен полетіло каміння. Один із них підбив Іполита Матвійовича. Трохи вище вулканічного прища у нього виросла темна ґуля. Іполит Матвійович втяг голову в плечі і зарюмсав.
— От іще макуха! Мені мало голову не одірвали, і я нічого: бадьорий і веселий. А якщо взяти до уваги іще п'ятдесят карбованців чистого прибутку, то за одну ґулю на вашій голові — гонорар досить пристойний.
Тим часом переслідувачі, тільки тепер зрозумівши, що план обернення Васюків на Нью-Москву провалився і що гросмейстер вивозить з міста п'ятдесят кровних васюкінських карбованців, сіли у великий човен і з криками вигрібали на середину ріки. У човен набилося чоловік тридцять. Усім хотілося взяти участь у розправі з гросмейстером. Експедицією командував одноокий. Єдине його око блискало вночі, як маяк.