Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Дітонько, це ж неправда, що він по своїй волі! А папір із району прислали — старосту на нараду викликали. А в нас, у Лісинах, ще ніякого старости нема. Ну, мужики й кажуть: «Іди ти, Петро, ти в полоні був». А він же, й правда, в ту, миколаївську, два роки в полоні був, у німця робив. «Так, — кажуть, — тобі їхній норов уже знайомий, потерпи якихось там два місяці, поки наші повернуться. А то Будилу поставлять, от буде біда». Будила це теж із Лісинів, лихий — жах. От його мужики боялися. Так він тепер у поліції в містечку. Знайшла свиня калюжу.
— Знайде й кулю.
— А нехай би, дідько б за ним плакав… Так це Петра, дурня, й умовили, пішов до містечка. На своє лихо. А тепер хіба йому хочеться лакеєм німецьким бути? Мабуть, кожного дня божого погрожують, кричать, та ще й наганами в лоба тицяють, горілки вимагають. Мучиться він, не дай боже.
Сотников сидів, пригрівшись біля грубки, і намагався, аби не заснути. Щоправда, дрімати не давав кашель, який то переставав на хвилину, то тіпав так, що боліло в мозку. Старостиху він слухав і не слухав, вникати в її скарги дуже не хотів, відчував, що варто тільки розслабитись — і можна проникнутися співчуттям до невдахи-старости, чого він ні в якому разі не міг дозволити собі. Він не міг співчувати чоловікові, який пішов на службу до німців і так чи інакше виконував цю службу. Те, що в того знаходилися якісь там виправдання, не стосується Сотникова, який уже знав ціну таким виправданням. У тій боротьбі, що почалася з фашизмом, не можна було зважати ні на які, найповажніші причини — перемогти можна було тільки всупереч усім причинам. Він засвоїв це з самого першого свого бою і всюди дотримувався саме цього переконання, що тільки й помогло йому зберегти твердість своїх позицій в усіх складностях цієї війни.
Спохопившись, що дрімає, Сотников спробував підвестися, але його так хитнуло по хаті, що він ледве не вдарився об стіну. Господиня, сама злякавшись, якось підтримала його, і він підняв з підлоги гвинтівку.
— Ху, чорт!
— Синку, та що ж це з тобою? — помітивши, що йому погано, жінка загомоніла іншим голосом. — Та ти ж хворий! О боженько мій! У тебе ж жар, мабуть? Лихо мені! Тобі ж лягти треба. Он як хрипить у грудях. Зачекай, я тобі ліків зварю.
Вона зі щирою готовністю допомогти метнулася кудись у запічок, зашурхотіла там чимось із поклажі, а він подумав, що, мабуть, дійсно його справи кепські, коли вже так занепокоїлася ця жінка. Але бракувало ще лікуватися в старостихи!
— Не турбуйтеся, мені нічого не треба.
Йому й справді не хотілося ні пити, ні їсти, і нічого не треба було, крім тепла і спокою.
— Як же не треба, синку? Ти ж хворий, хіба не видно? Я давно запримітила.
— Нічого не треба, — сказав Сотников.
— Якщо, може, ніколи, то візьми малинки сухої, може, де завариш, поп'єш. А це ось зіллячко…
— Не треба!
Вона тицяла йому щось із торбинок, які дістала з печі, а він одвернувся, не хотів нічого брати від неї, бо не бажав цій жінці добра і тому не міг згодитися на її послугу.
Але в цей час у сінях забрязкали, він почув Рибаків голос, і в хату зазирнув староста.
— Ідіть, товариш кличе.
Хитаючись од слабості й шуму в голові, Сотников устав і виліз у холодні темні сіни. Крізь розчинені двері на сніговому дворі було видно Рибака, коло його ніг на снігу лежала овечка, яку той збирався підняти на спину.
— Так. Ти йди! — рівним діловим голосом сказав Рибак старості. — І зачини двері, нічого дивитися.
Староста хотів щось сказати, та, мабуть, передумав і вернувся в сіни. Двері за ним щільно зачинилися, потім стало чути, як брязнула клямка в хаті.
— Що, відпускаєш? — з докором, сипло запитав Сотников.
— А біс із ним.
— Ну й даремно!
Не відповівши, Рибак дужим ривком скинув на плече овечку і пішов за ріг хлівця, звідти повернув на цілик до знайомої клуньки, кособокі будівлі якої тьмяніли неподалік у сутінках.
Сотников поволікся слідом.
5
Вони йшли мовчки по своїх попередніх слідах — побіля клуньки, уздовж плоту, вийшли на косогір обік чагарника. В селі було тихо, ніде з вікон не пробивалося ані плямки світла, по-нічному сонно сіріли у напівтемряві засніжені стріхи, стіни, плоти, дерева у садках. Рибак швидко йшов попереду, несучи на плечах овечку — відкинута голова її з білою плямою на лобі мертво теліпалася на його плечі. Було вже, мабуть, за північ — молодик піднявся в самісінький зеніт неба і тихо блискав там, як і раніше оповитий світлуватим маревом. Зірки довкола нього іскрилися яскравіше, аніж звечора, дужче рипів сніг під ногами — мороз дедалі міцнішав. Рибак жалкував трохи, що дуже забарилися у старости, але хоч недаремно, відпочили, обігрілися, а головне — поверталися не з порожніми руками. Овечка, звичайно, не великий наїдок на двадцять сім чоловік, але голод трохи вгамує. Хоч і далекувато, але все ж роздобули, тепер встигнути б до ранку.