Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Я зміг роздивитися очі старого за овальними скельцями. Вони не жартували, вони були серйозні, ті очі.
— По суті, обдурювати мені не вперше, — мовив він. — Хвороби свої обдурив — а їх було вдосталь. Живу! Марію Тихонівну, дружину, обдурив — виявилося, бідний…
Він випив великий кухоль чаю, завареного на сухих грушах, і старанно втер губи хусточкою.
— Це було так приємно, — вів далі Сагайдачний, дивлячись на Антоніну, — посидіти з вами, відчути щире співчуття і піклування… Ну, а тепер до діла, юначе!
Він підвівся і знову галантно поцілував Антоніні руку. Коло порога зупинився й уклонився їй. І Антоніна відповіла йому поклоном. По-моєму, вони сподобались одне одному.
— А що? — промовив Сагайдачний, надіваючи картуз. — Старі здатні знову відчути свою молодість тільки через інших.
Ми вийшли до підводи. Лисуха похмуро чекала, в її гриві світилися дрібні краплі води. Усе затягло мжичкою.
— Дякую вам, — сказав я.
— Що за народ! — відповів Сагайдачний. — Лізе в пекло та ще й дякує. Дивись, бережи себе!
Він зітхнув і глянув у напрямі лісу. Дерев не було видно, лише вгадувалася вдалині густа темна маса. Дорога тягнулася туди світлого смугою, що поблискувала коліями. Обабіч стояли обезглавлені, зігнуті стебла соняшників.
— Ага, ось іще… — промовив Сагайдачний стиха. — Ти ж знаєш, Іване Миколайовичу, я атеїст. Але мене все-таки цікавить, як мене поховають.
— Та годі вам, Мироне Олеговичу! — обурився я.
— Помовч! — попросив старий серйозно, — Не люблю цього комсомольсько-молодіжного оптимізму… Я ось думаю: що поставлять над моїми останками? Хрест? Ні! Камінь-валун? Претензійно. Знаєте, поставте отой ваш обеліск із зіркою. Не дуже, скажемо прямо, видатний меморіальний винахід, але… Нехай у мене там буде відчуття, що я прилучився до цього вашого сучасного життя. Що я не чужий тому, що житиме після мене. Адже, здається, усе це міцно, га? Дивлячись на таких, як ти, іншого висновку не зробиш. І якщо чудово налагоджена фашистська машина не витримала… Міцно, так?
— Міцно, Мироне Олеговичу!
— От і добре. Виходить, домовилися? І не думай, у мене зовсім не похмурий настрій. Навпаки.
Він по-змовницькому нахилився до мого вуха і прошепотів:
— «Буває, іноді старий не знає сам, чого зрадіє, неначе стане молодий, і заспіває як уміє…» Ну, хто?
— Шевченко, — відповів я цього разу без помилки, продовжуючи нашу давню гру.
Ми з Попеленком дивимося, як віддаляється Гнат. Перевальцем, перекидаючи через калюжі важкі драні черевики, простує він вулицею. Права Гнатова рука притримує порожній мішок, ліва зачепилася великим пальцем за жовтий дріт, яким підперезано ватянку, і долоня висить сама по собі, мов рукавиця. Шапчина, пошита на солдата-недоростка, якимось чудом тримається на нечесаній голові сільського дурника, здалеку вона ніби птах на стіжку сіна.
— Мо-осковські солодкі груші вона їла на весіллі…— наспівує Гнат. Крізь тужливу дрібну осінню мряку він несе нікому недоступний світ своєї уяви. Там вибивають у бубони, обсипають молодих хмелем, танцюють, цілуються.
Велетенська, трохи згорблена постать поступово зникає в каламутно-сірій завісі дощу, як у диму. Ще долинає нерозбірлива пісня. Але через двадцять-тридцять хвилин Гнат буде в лісі. У потайному клапані ватянки, прошитої подвійним стібком, загорнутий у прогумовану обгортку від індпакета, лежить блокнотний аркушик. На ньому виведені Варвариною рукою чіткі, рівні рядки.
«Мішки з грішми вивозять завтра вдосвіта. Сьогодні приїхав Сагайдачний. В район нікого не посилали. Повезуть Глумський і «яструбки». Коли ж виконаєш обіцяне? Жду не діждуся. Ясонька».
Ми прислухаємося. Десь за околицею ляскає батіг пастушка, мекав на пустирі коза. Пісні вже не чути. Гнат поніс наш гачок з наживкою, і невидима волосінь простяглася за ним з Глухарки. Давай, Гнате, ні пуху ні пера.
Попеленко зітхає, тре обшлагом шинелі кожух свого ППШ. Я відчуваю: сумніви й страхи в’ються довкола нього, мов оси біля колодязя.
— Товаришу Капелюх! — не витримує Попеленко. — Я так розумію, що ми виходимо на бандитів.
— Правильно розумієш.
— А хто залишиться село охороняти?
— Ніхто.
Він сумно хитав головою.
— Так не можна, — каже, поміркувавши. — Так я не можу. Неправильно політично! У мене ж дітей повна хата, самі знаєте. На кого ж я їх покину? А якщо бандера який навідається? Вам-то добре! А мені зміну ростити треба!