Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Щиро співчуваю вашому горю, Антоніно, — промовив старий.
Вона стиснула губи.
Сагайдачний, схиливши свій голий, схожий на гарбуз череп, поцілував їй руку. Антоніна не злякалася, не зробила жодного манірно-сором’язливого руху, а по-царськи дозволила Сагайдачному торкнутися сухими губами тильного боку долоні, потім рука легко висковзнула з його пальців. Неначе їй була знайома ця церемонія!
Сагайдачний переможно подивився на мене голубенькими ранковими очицями: яка?
Я й сам ще не знав яка.
— Я приїхав сказати, що приймаю пропозицію, — промовив Сагайдачний урочисто. — У мене тільки одне прохання. Дайте мені поснідати!
Антоніна ледь помітно кивнула мені та й вийшла в сарай, до своїх худих курей. На ній було те саме домоткане, пофарбоване чорнокленом плаття. Сагайдачний провів її поглядом. Тільки зараз, при світлі каганця, що розгорівся, я побачив у нього під оком тоненьку синю смуту.
— Ти не уявляєш, яка то радість дивитися на вродливу молоду жінку, — мовив мировий посередник. — Навіть горе безсиле перед нею.
— Уявляю! — відповів я, розпалюючи в печі.
— Ні, любий мій. Доживи спершу до сімдесяти років. Хай твій зір очиститься від пристрасті й стане по-справжньому зірким. Тут потрібні очі старої людини.
— До речі, що це у вас під оком? — запитав я.
Він погрозив мені тонким пальцем. У Сагайдачного був дивний настрій — суміш скорботи й молодецтва. Мені навіть здалося, що від нього трохи тхне самогоном. У такий ранній час!
— Таки помітив! — сказав він. — Під оком у мене невеликий синець. Після тебе до мене приїжджав Горілий.
Я так і закляк коло печі. Як же це я не догадався! Авжеж, дізнавшись, що Сагайдачний не хоче їхати рахувати гроші, вони повинні були самі підштовхнути його на це.
— Ти розпалюй, — вів далі Сагайдачний. — Не турбуйся. Я сказав саме те, що треба: ви просили мене приїхати до Глухарки, підписати акт про знайдені мільйони, а я відмовився. Власне кажучи, я ж не збрехав, не обдурив його, правда?
Я навіть поперхнувся. Невже старого всерйоз турбувало це питання — хоча б не збрехати. Кому?
— Горілий сказав, що я повинен їхати. Я пояснив, що не беру участі в офіційних заходах. Я нейтральний, як Швейцарія! Він наказав поїхати й про все доповісти йому. Я відмовився. І він… е… застосував легкі засоби фізичного впливу. Не хотів робити мені дуже боляче, навіть попередив: зніміть пенсне.
Ну звичайно, подумав я. Пенсне треба було берегти. Бо Сагайдачний повинен ще перерахувати гроші.
— Я сказав: добре. Гадаєш, з переляку чи жадоби помсти? Анітрохи… Можу я закурити в цьому домі?
Він заходився викрешувати вогонь із свого вередливого кременя.
На товстій глиняній мисці шипіла перед Сагайдачним яєчня з шкварками. Старий спритно орудував саморобним ножем і тризубою, домашнього лиття виделкою, й одночасно розмовляв з Антоніною, намагаючись відвернути її від важких думок.
— Знаєш вислів: «Усе своє життя просидів на приставному стільці?» — спитав мене Сагайдачний.
— Це… Монтень? — поцікавився я, машинально продовжуючи нашу давню гру.
— У часи Монтеня не було приставних стільців. Це Ренар. Так ось… Я сидів на такому приставному стільці, і це було добре. Я міг спостерігати! Мені було видно і оркестр, і гальорку, і бельетаж, і партер, і статистів, що визирали з-за лаштунків, і диригента, точніше людину, яка уявляє, що диригує, і суфлерів. І навіть урядову ложу я бачив… А мене ніхто не помічав. Уяви собі, це приємно — сидіти на приставному стільці! А ти прийшов і зігнав мене! Поставив перед по-ідіотськи дурною проблемою: або я повинен сказати їм правду і, таким чином, зрадити тебе, або я не повинен говорити їм правди, обдурити їх. От воно як! Альтернатива! І я змушений був устряти у ваші справи. Тепер справляю поминки по моєму колишньому любому й спокійному життю… А чому все це сталося?
Він підняв виделку із шматком яєчні, розглядаючи її на світло і ніби милуючись соковитими барвами.
— Тому, що я дозволив собі полюбити тебе, Іване Миколайовичу, а любов, зрештою, завжди змушує нас страждати.
Ми з Антоніною перезирнулися.
— Так, так… Не дивуйтесь. І ви страждатимете. Від розлук, від переживань, від образ з боку дітей. Не думайте, що уникнете цього. Треба платити за щастя прихильності й кохання. Але, — він проковтнув яєчню, роззявивши рота, мов пташеня, разом, — зате ми дещо набуваємо. Ось ви частуєте мене сніданком, як родича, котрий забіг на вогник. Бути родичем — це добре!