Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Він одвертається, немовби спересердя, але око його пильно стежить за мною з-за піднятого коміра. Що ж, доведеться викласти все. До певного часу я мовчав. Жалів його, чекав. Здавалося, в «яструбкові» прокидається боєць. Як він помчав назустріч бандитам до гончарні, коли помітив, що його попеленятам загрожує небезпека.
— Попеленко, — кажу я, — добре жити, коли тебе жаліють?
— Так не мене ж, — відповів він. — То дітей.
— А ти так звик до жалощів, що звертаєш їх на себе.
Він моргає. Мовляв, усе це розумування.
— Штебльонка пам’ятаєш?
— Ну?
— Пам’ятаєш, як ти Варварі коня давав за три метри ситцю?
— Ну… що ж, товаришу Капелюх! Я ж визнав помилку! Уже ж покаявся!
— На твоїй Лебідці Климар погнався за Штебльонком. Інакше Штебльонок утік би, зрозумів? Ти занапастив свого товариша!
Попеленко видав чудний, придушений звук, наче ковтає баклажан. Очі йому вирячилися й застигли.
— Як же це? — нарешті питає «яструбок».
— Отак.
— Я ж… я ж… хіба я міг?..
— Міг. Якби далі свого носа дивився. За ситцем погнався! Діти роздягнені! Усі, мовляв, тобі простять? А Штебльонкові діти тобі простять? Га?
Я беру його за комір — рука сама тягнеться, пальці мимоволі стискають цупке сукно.
— А Кривендиху ти не хочеш на свій рахунок записати? А Семеренкова? Якби ти прорвався в Ожин, вони були б живі. Злякався кулі? «Рани» своєї злякався? Кого пожалів — дітей чи себе?
Він, роззявивши рота, часто дихає мені в обличчя. Ми зійшлися а ним і дивимося один одному в очі. Я був наче сам не свій. Буває ж так — ураз обдасть злістю, аж тобі світ заступає.
— Абросимова не хочеш згадати? Пробалакався про його приїзд! Теж не подумав? Закуску на столі побачив, розгубився? Дітей своїх пожалів, еге? Годі спекулювати на дітях, Попеленко!
Він одступає впритул до ліси.
— Винен, — бурмоче він, — то ж з дурості, то ж не зрада… Я ж… політично…
Пальці самі розтуляються. А Попеленко так і залишається стояти, зіщулившись і притиснувшись до ліси. Злість якось одразу зникає. Жалію я його, свого білявого «яструбка». Негідне, цивільне, тилове почуття — жалість! Якби я міг, я залишив би Попеленка в селі, при дітях. Нехай виховує свою «гвардію», в селі потрібні будуть чоловіки, ой, як потрібні. Але в нас немає зараз бійців. Попеленко з його автоматом — половина ударної сили Глумського. Принаймні «яструбок» уміє стріляти. Пожалію я його сьогодні — завтра Горілий перйб’є все село. Він, Горілий, зробить усе, щоб помститися за обман, якщо впорається з нами в лісі й дізнається, що ми везли в мішках…
Жалість мав зворотний бік.
— Воювати будеш?
— Буду.
— Пам’ятай — до тебе особливі вимоги.
…Він усе ще стоїть коло тину, витріщивши очі, немов бачить перед собою тіні забитих Семеренкова, Кривендихи, Абросимова.
Я пішов собі. Нехай подумає. Нехай сам вирішить. Не все ж наказувати йому іменем трибуналу.
Біля кузні мене зустрічають Валерик, Маляс і Кріт. Усі троє ховаються від дощу в густому верболозі й вільшині. Маляс недбало, по-партизанському — дулом униз — закинув карабін за спину. Бувалий вояка! Та обличчя зраджує його, це обличчя хлопчини, якому дозволили потримати автомобільне кермо.
Кріт суворий і недоступний. Жупан його підперезаний широким шкіряним офіцерським ременем, що звисав на животі під вагою кобури із старим армійським револьвером. Револьвер прив’язаний ланцюжком до гаплика жупана, як на вокзалі кухоль до бачка. А що як добро загубиться?
Вигляд у нашого воїнства не дуже бравий, у почесну варту воно не годиться. Валерик, правда, як завжди, гарний: у тугому бушлатику, з-під якого прозирає «морська душа», у безкозирці з метровими стрічками, з німецьким автоматом на грудях, з віддутими од гранат кишенями — він, здається, як і належить морякові, потопив свій корабель і тепер готується дорого продати своє життя на суші.
— Ось Кріт гранати приніс, — каже Валерик, спритно підкидав в повітря гранату, по-жонглерськи підхоплює.— Культурно!
— Запас ліквідував, — охоче пояснює Кріт. — Коли громаді потрібно, бог з нею, з рибою.
Я беруся за ковану важку ручку дверей, і Кріт одразу ж тягнеться, щоб зазирнути в кузню. Йому кортить побачити, які на вигляд мільйони.
— Принеси рахівницю, Кріт, — кажу я.
— Рахівницю?.. Це можна.
Іншим разом він відмовив би. На всі прохання в коваля однакова відповідь: «Одному даси, іншому не відмовиш». Але зараз мова йде про мільйонні підрахунки.