Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Та, міс Призл… тут і справді — ЛЕВ!

— Не верзи дурниць! — не витримала міс Призл. — Що за нісенітниця! Школа й лев — речі несумісні! А за свою неподобну витівку ти, Ґвендолен, дістаєш ще одну незадовільну оцінку з поведінки! А тепер, — відновивши дисципліну, заспокоїлась міс Призл, — а тепер перейдемо до…

До чого саме хотіла перейти міс Призл так і залишилося таємницею, тому що саме цієї миті почувся грізний рик, а у вікна класної кімнати, звиваючись, уповз плющ.

Міс Призл не встигла й оком змигнути, як зухвалий плющ, мінячись усіма барвами зелені, прожогом видерся по стінах і поліз на стелю. Міс Призл перевела погляд на стелю — звідти довгими пишними гірляндами звисав плющ.

Тоді міс Призл замружилась і труснула головою, неначе відганяючи від себе страхітний кошмар. Потому вона розплющила одне око, розплющила друге і виявила, що стелі нема: замість стелі неподобний плющ звисав із якихось віт, а сама вона стояла не в класі, а в лісі, не на підлозі, а на траві, на лісовій галявині. Тут їй стало зле і, щоб не впасти, вона вчепилася за класний стіл — і це був дуже необачний вчинок, тому що на звичному місці стояв не стіл, а… пишний кущ шипшини. На щастя, міс Призл від несподіванки навіть не встигла злякатися, а навколо неї вже з’юрмилися казна-які люди, дивні на вигляд і такі ж дивні у поведінці. За закоріненою звичкою міс Призл хотіла зробити їм зауваження, ба навіть розтулила рота, та… побачила ЛЕВА, заверещала і, підсмикнувши спідницю, чкурнула геть. За нею (неначе всі очікували сигналу) заверещали, підтягнули спідниці й припустили усі ці слухняні та старанні дівчатка на товстеньких ніжках — увесь клас. На галявині зосталася одна Ґвендолен.

— Ти хочеш піти з нами? — запитав Лев.

— А можна? — зраділа Ґвендолен. — Дякую, дякую вам! — вона простягнула руки двом менадам, і ті закрутили її у веселому танку, допомагаючи позбутися кусючих панчіх та цупкого комірця.

За ранок вони обійшли заледве не все місто, і кругом повторювалося те саме. Коли вони наближалися, більшість людей ховалися, багато хто опісля втік, та котрісь долучилися до них, і коли вони виходили з міста, то виявилося, що їхня компанія відчутно розширилася і стала ще веселішою.

Покинувши Беруну, вони йшли лівим, тобто північним берегом Великої ріки вздовж рівно нарізаних ланів, серед яких виднілися хатини й обійстя заморських поселян. І що ж? З кожного двору до них збігалися бідолашні та нещасні свійські тварини. Старі осли з тужливими очима, що не бачили у цьому житті жодного просвітку, раптом знову ставали молодими. Сторожові пси, яких люди вважали страшенно злими, розірвавши ланцюги, знову ставали добрими і пестливими. Коні, яких повсякчас обзивали неробами та ледацюгами, потрощивши вози та підводи, — цок-цок-цок — по камінню, туп-туп-туп — по дорозі, хлюп-хлюп-хлюп — по багнюці, — весело й баско бігли слідом за всіма, заливаючи округу радісним іржанням.