Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Ой, що тут розпочалося! Від страху та переляку свинтуси заверещали та зарохкали й кинулися до дверей, але, звісно ж, тут і застрягли. Задні тиснули на передніх, передні відбрикувалися від задніх, і ті, й інші ліктями розпихали одне одного.

Аж от, двері не витримали й злетіли з завіс, і все стадо малолітніх свинтусів випорснуло на волю… Правда це чи ні, та місцеві жителі розповідали, що в тутешніх полях вони потім не раз бачили вельми вгодованих нічийних поросят, яких до цього вони бачити не бачили.

— Що ж, тепер і ти вільна, — сказав Аслан юній учительці, й вона, зіскочивши з підвіконня, приєдналася до них.

Біля Бобрової гребельки вони знову перейшли річку, попрямували на схід південним берегом і непомітно підійшли до невеликої хатинки з черепичним дахом. На ґанку стояла дівчинка і плакала.

— Чого ти плачеш, дитинко моя? — запитав Аслан.

— Моя тітонька… вона дуже хвора… Вона помирає, — відповіла дівчинка. До того вона ніколи не бачила левів, навіть на картинках, і тому не злякалася.

Аслан зайшов на ґанок і спробував був пролізти у двері, та двері виявилися замалими. Тоді він просунув у двері голову, натиснув плечем на одвірок (від чого Сьюзан та Люсі скотилися у нього зі спини), підняв увесь дах і — хатчина розсипалася на всі чотири боки. Усередині стояло вбоге ліжко, а на ліжку лежала мале-е-нька старенька.

Вона була вже майже при смерті, та знайшла в собі сили розплющити очі й перед собою побачила… велетенську сонцегриву голову з ясними очима, сповненими спокою та світла, що дивилися саме на неї. Ні, вона не зойкнула від несподіванки і не зомліла від остраху, а так само просто, як і дівчинка на ґанку, тихо сказала:

— Аслане… Я знала, що ти є, і я чекала на тебе все життя… Ти, певно, прийшов, аби мене забрати?

— Так, — сказав Аслан, — я прийшов, аби тебе забрати. Та зовсім не далеко… — І — о диво! — ледве він мовив ці слова, як на блідому обличчі зайнявся рожевий рум’янець — так світанкова зоря зі сходом сонця розфарбовує білу хмарку; очі її, до того згаслі, прояснилися, й вона сіла в ліжку і сказала:

— Здається, я почуваю себе трішки краще. Ба ні, я почуваю себе НАБАГАТО краще! Я почуваю себе ТАК краще, що навіть щось би з’їла на сніданок!

— Це будь ласка, матінко! — сказав всюдисущий Вакх, метнувшись до криниці, що була тут же у дворі, і повертаючись звідти з повним глеком. — Ану, скуштуйте!

Він підніс їй глечик. Та в глечику була не вода, а справжнісіньке вино. Та ще яке! Червоне — як черешня, густе — ніби варення, легке — немов повітря, ситне — неначе м’ясо, зігрівальне — наче чай і прохолодне — мовби роса.

— Овва, бешкетнику, ти щось зробив із нашою криницею! — сказала старенька. — Не знаю, що ти там зробив, та вийшло, слово честі, непогано.

Так вона і сказала. І сплигнула з ліжка.