Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Ну що, ходімо? — запитала спокійно.
— Так, Неанталь. Моїм кісткам дійсно не завадить розминка.
Вони прогулювалися вздовж рядів ялин, які світилися від снігу, що осів на них. Стежина, якою крокували чаклун і дріада, всіювалась дрібними шишками, які тріскотіли під їхніми ногами. Між дерев панував спокій і гармонія, лише час від часу там вигукувало декілька дріад, які, подивившись на пані Неанталь і її гостя, одразу йшли геть.
Золотий ліс недаремно отримав таку назву. Ще давні ельфи вважали це місце священним, а тому оберігали й ціною власного життя змогли захистити його від позіхань жорстоких людей.
Фалмін був тут колись. Дуже давно, коли ще зими не були настільки холодні, а в горах драконів було значно більше. Він був тут так давно…А зараз, коли доля знову закинула його в це місце, спогади виринули назовні, змусили згадати все те, що було пережито тут.
— Отже, із твоїх розповідей зрозуміло, що Ельгіда в небезпеці, від якої ти хотів її вберегти. Твої пошуки привели до чогось? — запитала Неанталь, порушуючи тишу, яка була між ними декілька хвилин.
— За нами слідкують чародії і, можливо, ще хтось. Зрадника уже шукають.
— А чому цим не займешся ти? — очі дріади сяяли, і в них можна було прочитати усе, що завгодно.
— У мене інший шлях. До Скагіра. Там живе мій знайомий.
— Чи не про Грудріра Сивобрового ти говориш? — одразу збагнула Неанталь, ще раз показуючи свою обізнаність.
— Про нього, — чаклун із занепокоєнням подивився на дріаду. — Він мертвий?
— Я не знаю, Фалміне, але чула про його можливості й хочу тебе запевнити, що бодай щось він скаже. Неймовірно потужний медіум, яких у наш час залишилося небагато. Можливо, навіть розкаже про дракогорів, які гналися за вами.
— Отже, нас переслідували до самого лісу? І не зупинилися навіть перед Златолісом?
— Так, причому якби не мої сестри, ти й твій друг уже давно були б мертвими. Дракогори не бояться магії, яка захищає це місце. Скоріше, їх лякають наші невидимі стріли.
— Ти щось знаєш про цих істот?
— Мені відомо, що дракогори — прокляті. За легендою сама Смерть забрала в них крила та драконячу подобу за те, що вони вчинили якийсь страшний злочин. Проте мені абсолютно невідомо, чому вони гналися за тобою. Але досить про них, у Златоліссі ти й твій друг у безпеці.
Фалмін усміхнувся, цим самим висловлюючи подяку. Не любив робити цього занадто часто словами, але вдячна усмішка не бувала ніколи зайвою. Володарка Лісу знала про це, а тому й сама не цуралася одарювати чаклуна тим же. Вона розуміла Фалміна, як матір, якої в нього ніколи не було.
— Ти виглядаєш доволі похмуро, чоловіче. У чому річ? Невже твоя Анарель знову змушує тебе кусати лікті?
— Усе гаразд, — Фалмін не хотів брехати дріаді, а особливо розповідати щодо сумнівів, які закралися в його голову під час останньої зустрічі із чародійкою. Глянувши у вічі Неанталь, він одразу збагнув, що вона й так це знає.
— Я знаю, бачила це в сні. — спокійно підтвердила вона, — Жінкам небезпечно довіряти, Фалміне. А тим паче — кохати.
Він не відповів. Занадто вже боляча для нього була ця тема.
— Привидилось мені й кам’яне місто, де ти зустрів поганих людей.
— Зустрів, — підтвердив він сухо. — Ми мило поспілкувалися.
— Я бачила смерть, — сказала дріада, дивлячись кудись перед собою. — Усе це твоя доля, Фалміне. Смерть йде за тобою, крок за кроком. Ніколи не озирайся, тому що якщо ти побачиш її, то можеш не витримати.
— Не витримати чого? — не зрозумів він.
— Правди, — лише й відповіла дріада, після чого, не продовжуючи розмови, пішла далі. Він слідував за нею, не вимагаючи пояснення. Знав, що якщо Неанталь не захоче чогось казати, то й не скаже, навіть йому.
— Тебе гнітить те, що повисло в повітрі. Правда? — здогадалася як завжди дріада. Від неї неможливо було чогось приховати.
— Знаю, що такі передбачення зазвичай дуже розмиті і туманні, однак спитаю: коли я дізнаюся правду?
— Невдовзі, Фалміне. — Неанталь не припиняла одярювати його посмішками, — Можливо, у Скагірі.
— Ти це бачила?
— Ні, я те відчуваю.
Ялинковий ліс закінчився, а за ним одразу розкинулась обширна галявина із величезним деревом посередині.
«Древодар, — збагнув Фалмін, дивлячись на прабатька усіх дерев.»
Із цього велетня розпочинався Золотий ліс. Чаклун лише за мить побачив голих жінок, які сиділи навколо Древодара, тихенько розмовляючи і сміючись.
Побачивши Фалміна і Неанталь, красуні підвелися, підійшли ближче. Він тільки зараз помітив те, що відрізняло цих дівиць від інших дріад. У кожної на голові красувалися заокруглені роги, а очі світилися диким бажанням блаженства. Це були сукубки — майстрині любовних утіх та розваг. Міфи та усілякі перекази приписували цим істотам кінські або ж козячі ноги із копитами, замість нижніх кінцівок. Фалмін, споглядаючи на красиві жіночі ніжки, міг із радістю цим теоріям заперечити.