Кров Дракона. Хто із нас жертва?

— Хто вони? — вказав Фалмін поглядом на статую, обплетену лозою. — Я чув чимало історій про мистецтво ельфів, але щоб уже так…

— Це Райфінель та Паріль — прабатьки дріад, — Володарка Лісу обережно доторкнулася до статуї, наче боячись пошкодити її дотиком. — Ти ніколи не чув про них?

— На жаль, ні, — зізнався чаклун, — але, як я здогадуюся, у цих двох є своя трагічна історія.

— Він був людиною, а вона — ельфійкою. Близько семи сотень років тому, у величному місті ельфів Каетхе ці двоє знайшли один одного. Вона була ельфійкою із знатного роду, красунею та великою художницею.

— А він, як я думаю, простим обірванцем?

— Дійсно, Паріль був простолюдином. Але цікаве те, що кохання їхнє пронеслося через цілі віки, показуючи усім нам, що навіть така незвичайна любов може існувати. Саме від цих закоханих з'явилася Глітея — моя прабабуся та перша дріада.

Фалмін ще раз поглянув на статую, на двох закоханих, які забувши про увесь світ були поглинуті один одним. Йому здалося, що вони рухаються, кохаються, обплетені лозою, біля цього джерельця. Він бачив у них себе та Анарель.

— Когось нагадує? — здогадалася Неанталь, усміхаючись. — Не дивуйся, тому що навіть я іноді бачу в них своє минуле.

— Це якось незвично, — прошепотів він, не в змозі відвести погляду від статуї, — наче вони живі.

— Можливо, це через те, що в тебе є асоціації із ними, — дріада підійшла до Фалміна, взяла його за руку. — Вони символізують початок і зародження, пристрасть та кохання. Ти ж знаєш, що це таке?

— Знаю.

— А коли, на твою думку, приходить кінець?

Фалмін глянув у вічі дріади, побачив там океан та бурю, яка вирувала й виривалася назовні. Побачив там вершників, які гналися за кимось. За ними стояв ще хтось, якась людина.

— Кінець — це початок чогось нового, — сказав чоловік, широко розплющеними очима дивлячись на дріаду. — Початок нового кінця.

— А коли цьому прийде кінець, Фалміне? Коли коло розірветься?

— Неанталь…

— Говори, Фалміне, кажи, що бачиш.

— Бачу вершників…бачу постать, що стоїть за ними…

— Хто це? — запитала із тиском, стиснула його руку так, що побілілі пальці. — Говори.

— Я не бачу, не бачу! — Фалмін захлинувся криком, його почало трусити. — Прошу, Неанталь!

— Кого ти бачиш?!

Він знову зазирнув їй у вічі, при цьому трусячись, наче навіжений. В очах його спалахнув синій вогонь, запалав, наче рятівний маяк серед бурі та хвиль.

Бачить вершника із маскою та такими ж синіми очима. Той кричить, крутить меча над головою, жене свого коня диким галопом.

Побачив Ельгіду, яка втікає від переслідувачів та білого ворона, що супроводжує її. Дівчинка просить про допомогу, кричить від страху та болю.

Бачить трупи, які кричать до нього. Бачить Смерть із закритим обличчям, яка проминає поруч. Він біжить, але від Неї ніхто не втече. Ніхто.

Бачить, як лежить в холодній землі, як із серця ллється кров, а сині губи щось говорять. Поруч Ельгіда плаче, впавши на коліна, а над нею Анарель, бліда та мовчазна.