Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Алла сиділа з ногами на великому табуреті й курила. З усього було видно, що дівчатка вже обжили цю територію. У дальній частині підвалу з-за стелажів із консервами визирала розкладачка. З якихось дощок було змайстровано стіл, накритий газетами. Під ним на підлозі дивувала своєю недоречністю електроплитка.
— Цей Хомутов непогано підготувався до прийому гостей, — Лариса простежила за моїм поглядом. — Залишив тут купу необхідних речей. Навіть ковдру теплу. Хоча тут спекотно. Одним словом, турботливий маніяк трапився. Лагідний. Тільки ось води вже нема. Ми сьогодні розсолом умивалися. І картопля, до речі, скоро скінчиться. Зате компотів, варення, солінь… Хоч магазин відкривай, тільки ось продавати нема кому.
— Нічого, — замислено прохрипіла Алла. Здається, дівчинка була зовсім застуджена. — Ось незабаром перекочує сюди вся наша трупа та вся розшукова бригада ментів у повному складі… Відразу буде з ким ринкові стосунки встановлювати. А що? Привласнимо собі всі продукти на правах першовідкривачів, і почнуть новоприбулі на нас працювати.
— Ага, — тужливо підхопила Лариса, — ремонт нам тут зроблять… Віконце продовбають…
Ні. Всі ці неконструктивні розмови були тут зовсім ні до чого.
— Яке віконце? — я вирішила негайно раціоналізувати поточні діалоги.
— Наше улюблене, — виважено промовила Алла. — Воно тут єдине, тому не помилитеся. Лар, ти б показала, чи що, гості наші володіння. Я поки докурю…
— Егоїстка ти, Алко, все-таки, — тяжко зітхнула Лариса. — Просиш тебе просиш не курити тут. Мені вже в очах ріже від твого диму.
— Ну, я ж не винна, що в нас лампа тільки тут! А в темряві мені курити незатишно…
— Черства, егоїстична тварина! Якби ти не була такою коровою, я б тебе на правах старшої по терміну відсиджування дідовщиною зацькувала!
— Не сумніваюся. Тому всіляко твоє здоров’я і підриваю. Кволенька ти не така шкідлива! Добре, домовилися ж не сваритись. Відчепися зі своїми претензіями.
— Я з тобою скоро збожеволію!
— То ще ти інших не бачила, — незлобливо захихотіла Алла й раптом зовсім перетворилася. Посміхаючись, ця дівчина з насупленої хуліганки перетворювалася на дивовижно чарівну дівчину. — У нашій общазі я вважаюсь янголом.
Усе зрозуміло, Лариса вперше зіштовхнулася з такою проблемою, як проживання з кимось на одній житлоплощі, й Аллина поведінка здалася їй жахливою дикістю.
— Насправді Алка гарна, — замість очікуваних скарг на співкамерницю, пошепки повідомляла мені Лариса, поки ми навпомацки пробиралися довжелезним прямим рукавом підвалу. — Вона мене, знаєте, як увесь це час підтримувала? Тобто, звідтоді, як ми помирилися. Спочатку вона зі мною цілу вічність не розмовляла. А потім я її розбуркала. Ми все з’ясували. І тут Алла взялася до справи. Облаштовувати приміщення почала. Мене зарядку ранками робити примушує… Загалом, від депресії рятує. Вона — молодець. Це сьогодні в неї просто нерви здали. Вона мені все не вірила про систему трьох дверей. Усе думала, якщо ці двері відчинити, то попередні, як і були, незамкненими виявляться. Ось від розчарування і розревлася. До речі, це Алла придумала сигналізацію з банок поставити. Молодець, правда ж? Адже, якби не банки під дверима, ми б вашого приходу не помітили. І про двері не зуміли б попередити. Правда, що користі з цих дверей?
Стелажі скінчилися, й приміщення поширшало. Доводилося пригинатись — під стелею проходили труби. У цій частині підвалу було дуже вогко.
— Ось і вся наша територія, — промовила нарешті Лариса. — Ми спочатку боялися, сиділи тільки біля входу. А тепер тут уже кожен міліметр знаємо. Не переживайте. Пацюків у нас нема.
Ледь я зачула цю заяву, як відразу почала переживати. До цього про пацюків якось не замислювалася. А тепер… Раптом дівчатка їх просто не помітили?
— А ось і наше віконце, — Лариса задерла голову догори. Високо над трубами ледь виднілося наполовину розбите невеличке віконце, засунуте знадвору чимось, що прилягало не надто щільно. Крізь бічну шпарину між рамою і цим «чимось» до підвалу пробивалося справжнє денне світло. — Ми там уже все облазили. Вікно не відчиняється. Ця жерсть на ньому дуже груба. Ми крізь розбиту шибку руки простромляли й мацали його. Знизу, здається, на петлях тримається, їх нам нічим не відірвати. А згори, напевне, взагалі приварене. Кричати в нього марно. Алка он зовсім голос зірвала…
Цієї миті на мене обвалився оглушливий гуркіт. Ми з Ларисою синхронно втягли голови в плечі й замружилися.
— Не бійтеся, це трамвай! — тонкий Ларисин голосок ледь пробивався крізь могутню звукову завісу. — Він тут дуже часто ходить. Я все ніяк звикнути не можу. Лякаюсь, як маленька…