І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Тільки Ганжа, вручивши прапор хрещеникові, хотів оголосити мітинг закритим, а Гінзбург уже й смичок заніс догори, щоб заграти «Інтернаціонал», як Світличний, що сидів досі за столом, сяючи чорною шкуратянкою, підніс застережно руку, звівся, підійшов до хрещеника:
— Товаришу Максиме, а тепер — Володимире! Від імені особливого загону робітничо-селянської міліції вітаю тебе з революційними хрестинами!
Замовк, чекаючи, що відповість на те Твердохліб, але той тільки переступив з ноги на ногу та ворухнув губами, щосили стискаючи прапор, що лопотів червоним крилом над головою.
— Дозволь вручити тобі і мій скромний подарунок, — вів далі Федір. — Золотий годинник найвищої проби — бойовий мій трофей, здобутий від одного білопольського генерала, зарубаного ось цією шаблюкою!
З цими словами дістав Світличний великий годинник з таким товстим ланцюжком, що припни найлютішого пса — не зірветься. Покрутив навпроти сонця, сліплячи селянські заздрісні очі золотим відблиском, та й віддав Твердохлібові.
Тепер уже найзапеклішим скалозубам заціпило, і не один, почухуючи потилицю, потай міркував, чи не варт і собі охреститися заради отаких подарунків.
Федько ж, гордий справленим враженням, знову повернувся за стіл. Сів, переможно покручуючи вуса, і вже сам щиро вірив у те, що годинник — золотий, а не позолочений, і дістався йому від зарубаного генерала, а не від одного міліціонера — за папушу тютюну та дві білі хлібини.
На тому й закінчився мітинг, присвячений червоним хрестинам. І ще довго, тиждень, а то й два, гомоніло село, пригадуючи оті подарунки, особливо ж золотий годинник, і, доки докотилася ота новина до хутора Івасьок, царський Федьків подарунок уже важив із півпуда, і то ж — «ви тільки послухайте, людоньки: найщирішого золота!»
Коли Іван, що ходив на вечорниці, почув про той годинник, то сказав батькові, який порався біля худоби:
— Отакі вони, оці родичі! Обпити, об’їсти, дак на це вони щедрі, а золото на сторону дарять.
— Замовчи! — нагримав сердито Оксен, бо і його пекла оця несправедливість, яку вчинив невдячний дівер. Адже ж міг подарувати отой годинник хоч би своїй сестрі, якщо він був йому зайвий! «Господи, не ради користі якої, а ради справедливості: проп’є ж, прогуляє отой гольтіпака, той безбожник, що зрікся тебе! В нього ж і батько такий був, і дід: останню свитину лишав у корчмі!»
Зайшовши ж до хати, не витримав, кинув дружині:
— Отакі тепер брати пішли; щоб своїй сестрі подарити — в чужі руки краще віддам!
Таня, якій Олеся ще вчора все розповіла, відмовчалася. Удавала, що ніяк не може попасти ниткою в ушко голки. Але тепер, після оцієї Оксенової репліки, не було потреби й удавати: нитка затремтіла, тикалась осліпло мимо голки.
Володимир же (віднині ми так його й називатимем, бо хрестини є хрестинами) подарунками розпорядився так: прапор поставив у хаті в кутку, звільнивши наперед той куток від образів, і не ходив, звісно, з ним на вечорниці та на вулицю, як сподівалися парубки й дівчата. З червоної ж матерії не став шити собі «галіхве» чи сорочку: переборовши спокусу, відніс до сільради:
— Оце, дядьку Василю, жертвую на прапор, бо той, що над сільрадою, вже зовсім обшморганий.
— Не «жертвую», дурню, а дарю! — поправив суворо Ганжа. — Радянській владі пожертвування не потрібні, не така вона бідна… — І, відтанувши обличчям, міцно потис хлопцеві руку. — А за подарунок — спасибі!.. Спасибі, Володю!..
Годинник же носив у кишені, прип’явши до паска золотим ланцюжком. І годинник той завжди був аж гарячий: іде чи не йде Володя, а все — хвать та й хвать за кишеню рукою — чи не загубився часом? А як стемніє, то вже й не виймає руки з кишені: ану ж хто візьме та й висмикне за ланцюжок!
Лягаючи спати, обмотував ланцюжком ліву руку, самого ж годинника клав під голови. І нацокував на вухо Володі дорогий подарунок соненята й сни, і бентежив комсомольське Володьчине серце, до кінця віддане світовій революції, зовсім уже непролетарськими снищами: стоїть він неначе під вербою біля ставка, обнявшись із дівчиною, стоїть і цілується, як найостанніший куркульський синок, а дядько Василь свариться йому з-за дерева пальцем: «Оце така в тебе комсомольська свідомість?» — «Так це ж я, дядьку, ненарошне». — «Було б ненарошне, коли б я тебе застукував щоразу із іншою. А то й учора цілував цю саму, й позавчора, й позапозавчора!» — «А й справді,— холонучи, думає Володька, — а й справді, що ж це воно таке, що я стою під вербою з однією й тією ж?» Та й просинається, втікаючи від Ганжі, бо не знає, що йому й відповісти… Лежить, наслуховує, як лунко й чітко цокотить у тиші годинник, і сам собі боїться признатися, що йому не так важко було б уже й пояснити, чому одну й ту ж дівчину обіймає він уві сні під вербою!