І будуть люди

— Дядьку Микито, хапайте в зуби штани: у вас очкур обірвався! — понад натовпом сплеснувся сміх, покотився дрібненькими хвильками, згасаючи у вусах, у бородах, на ніжних дівочих і твердих парубочих вустах.

— Зав’яжи краще свій язик, а то відкусиш! — розгніваним басом озвався дядько Микита, а з іншого кінця відгукнувся осудливий голос:

— Отакі вони всі, оці молоді: ні встида їм, ні сорому!

Ганжа мовчки стояв, чекаючи, доки переколотиться, і на майдані й справді поступово вгамувалося, затихло, тільки злинялий прапор лопотів над сільрадою та, долітаючи до завмерлого натовпу, чорними стрілами шугали вгору перелякані ластівки.

— Товариші! Урочисті збори на честь червоних хрестин оголошую відкритими!

Гінзбург, що сидів край столу, притиснувши скрипку до підборіддя (їдучи в Тарасівку, захопив з собою й скрипку, бо гармоніст нагло помер, обпившись самогоном на весіллі), Гінзбург хитнув головою і заграв «Інтернаціонал».

Ганжа зірвав із голови кепку, урочисто завмер, і помад майданом замелькали руки, скидаючи картузи й шапки, — наче птахи злітали з голів та й шугали донизу, — майдан враз засвітив сивими, русявими, рудими й чорними головами, статечно пригладженими і закрученими а буйні кучері чупринами, лише позаду юрмилися жіночі темніші і дівочі світліші хустки.

Коли затих «Інтернаціонал» і догори знову злетіли картузи та шапки, покриваючи голови, Ганжа оголосив, що зараз говоритиме секретар повіткому товариш Гінзбург.

Відклавши скрипку, Гінзбург звівся, осмикав стареньку, полатану на ліктях гімнастерку, обвів людей ясними очима. Не раз і не два доводилося виступати йому на селах, він уже наперед знав, про що хочуть почути оці всі люди, про що питатимуть потім, обступивши тісним колом, тому й почав не з хрестин, а із зовнішньої та внутрішньої політики молодої Радянської держави, з продподатку і поступової ліквідації «ножиць», організації кооперативу й боротьби з неписьменністю — цим останнім ворогом революції, по якому треба рішуче вдарити робітничо-селянським трудовим кулаком. Говорив Гінзбург запально й щиро, його невелика постать і худе, захарчоване соцвихівськими пайками обличчя дихало такою вірою в кожне сказане слово, що віра ота передавалася й людям, які його слухали, і навіть легковажні дівчата, затисши в хустинках недолузане насіння, аж спиналися навшпиньки, щоб побачити краще «орателя», та перепитували одна в одної: «Що він сказав?»