І будуть люди

— Так коли будем хрестити? Мо’, в неділю?

Жінка, що саме агукала над немовлям із червоним старечим личком («Не могли народити кращого!» — поморщився до себе Максим), звела на парубка настрахані очі:

— Не віддам я його на ваші хрестини!

— Як то — не віддасте? — отетерів Максим. — Та ви ж обіцяли!

— Мало що обіцяла!.. А як у мого синочка виростуть ріжки — що я робитиму?

— Не виростуть, тітко! — мало не плакав Максим.

— Еге, не виростуть!.. Он у сусідньому селі як охрестили комуною, так роги з лобика й поперли… Добре, що мати здогадалася: до церкви побігла, то батюшка ледь одмолив… І не стій, Максиме, і не проси, — йди собі звідси, не доводь мене до гріха!

Довелося ще раз переконатись Максимові, наскільки живучий отой релігійний дурман. Не йшов з хати, напирав на класову свідомість, навіть соромив за отаке легковір’я, але тітка на всі запальні його слова уперто кувала зозулею:

— І не проси, і не моли, бо я не хочу, щоб у мого синка роги виросли!

— Щоб же оті роги на вашій голові поросли! — втративши останній терпець, закляв гнівно Максим.

Розгнівана жінка відповідала Максимові не менш красномовно: нахилилася швиденько, війнула спідницею, показала чортячу ікону.

— Поцілуй мене от сюди, як такий розумний!

Атеїстичний Максим не став знаменуватися — вискочив з хати, наче ошпарений, і ще довго стояв посеред вулиці, відпльовуючись.

Отоді зопалу й вирішив: не хочете? — біс із вами! — буду хреститися сам!

Витримав не одну гарячу баталію з богомільною матусею своєю, що аж опухла від розпачу й сліз, два дні чіплявся смолою до дядька Василя, а таки добився свого: біс із тобою, хрестися!

І ось він стоїть посеред майдану, і майдан аж кипить від люду: цікаво побачити, як полізуть роги з безбожного лоба. Стоїть у благенькій незаможницькій сірячині, в білій празниковій сорочці (як не кляла його мати, а врешті не витримала: дістала із скрині, кинула чисту сорочку), в полотняних штанях, пофарбованих бузиною, а ноги — хто на ноги дивитиметься! Тож на ногах щось таке, що й не розібрати відразу: постоли не постоли, черевики не черевики, — якась невідома взувачка, що дісталася в спадщину синові від його незаможного тата. Зате ж і змазані вони, зате ж і наквацьовані: не пожалів Максим із піввідра щонайкращого дьогтю і коли йшов до сільради, то наче печатки прикладав, — де ступне, так і слід. А тепер він стоїть біля столу, що покритий червоним, і брови його рішуче насуплені, і губи міцно стулені — ану спробуй, ану зачепи! — і стільки комсомольської затятості в молодечих очах, що її вистачило б не на одну, а принаймні на дві світові революції.

— Товариші! — вигукував щосили Ганжа. — Громадяни!.. Ану давайте тихіше, бо це ж вам не ярмарок!.. І отам, іззаду, перестаньте плюватися насінням!.. Ви, хлопці, ви!..

Зчинився ще більший шарварок, аніж був до цього: кожен хотів пропхатися поближче до столу. Хтось матюкнувся, коли йому так уперлися ліктем у груди, що аж хрумкнуло («Куди ж ти, песиголовцю, преш!» — та — стук кулаком по потилиці!); десь зойкнула жінка, якій наступили на ногу важким чоботищем («А не ходи боса!»); дзвінкий молодий голос зраділо вигукнув: