Пробуджені фурії

Скривився й запхнув назад до кишені.

Сьюзі Петковськи зиркнула на мене.

— Погані новини?

— Можна й так сказати. Швидше рухатися не можна?

Вона вже знову стежила за водою попереду. Запалювала нову цигарку однією рукою.

— Якщо безпечно, то не можна.

— А скільки коштуватиме небезпека?

— Десь удвічі більше.

— Гаразд. Так і робіть.

Хмура вузенька усмішка підібралася до її губ. Вона знизала плечима, затушила цигарку й заклала її за вухо. Тоді потяглася до пультів рубки й потикала в кілька екранів. Масштаб на локаторі збільшився до максимуму. Вона прокричала щось до Михаїла на мадярському вуличному діалекті, який за той час, що мене не було, віднесло течією надто далеко, і я не вловив нічого, крім суті. «Іди вниз і не лізь до…» чогось. Він ненависно зиркнув на мене, а тоді відліпився від поручня і подався в каюту.

Вона повернулася до мене, але очей з пульта майже не зводила.

— Ви теж. Краще підіть та сядьте. Я наддам швидкості, й нас гарантовано трохи покидає на хвилях.

— Я можу триматися й тут.

— Так, але я була б спокійніша, якби ви були з ним. Я тут не зможу дуже відволікатися, а там ви матимете з ким поговорити.

Я знову подумав про обладнання, яким, як я бачив, напханий салон.

Навігаційні примочки, пульт розваг, налаштування струму. Дроти й гнізда. Я також пригадав поведінку того пацана — те, як він чухав роз’єми на шиї, і ту зсутулену нецікавість до всенького світу. Все склалося в картину, на яку я раніше не звертав уваги.

— Аякже, — сказав я. — Завжди добре з кимось поговорити, так?

Вона не відповіла. Можливо, вже поринула в барвисті зображення з локатора, що сканував наш курс через Обшир, або загрузла в чомусь іншому. Я залишив її наодинці з тими думками й подався на корму.

Турбіни над моєю головою зайшлися оскаженілим виском.