Маха гола

— Ти пам’ятаєш, Пепе? — за кожною фразою перепитував Реновалес. — Які то були часи! Як нам було весело! Якою чудовою подругою була сердешна, поки її не вразила недуга!

Вони пообідали, розмовляючи про дні молодості і за кожним словом згадуючи небіжчицю. Потім аж до півночі гуляли вулицями, і Реновалес знов і знов повертався в розмові до тих часів, говорив і говорив про Хосефіну, ніби все своє життя не переставав кохати її й на мить. Зрештою Котонерові обридло слухати про одне й те саме, і він попрощався з маестро. Що це в того за нова манія?.. Сердешна Хосефіна була премила жінка, але ж цілий вечір вони розмовляли тільки про неї, неначе на цьому світі більш нема про що говорити.

Реновалес повертався додому, охоплений якоюсь дивною петерплячкою; навіть узяв візника, щоб прибути якомога скоріше. Він хвилювався, йому здавалося, ніби вдома хтось чекає на нього. Ніби в його палаці-будинку, досі холодному і порожньому, тепер оселився невловний і невидимий дух, кохана душа, що духмяними пахощами розтеклася по всьому дому.

Коли заспаний слуга відчинив двері, митець одразу кинув погляд на акварель і радісно всміхнувся. Йому хотілося сказати «добривечір» отій голівці, що ласкаво дивилась на нього.

Так само усміхаючись, вітався він по думки з усіма Хосефінами, які виходили йому назустріч із темряви, коли він умикав світло в залах та коридорах. Ці обличчя, на які вранці він дивився з подивом і страхом, уже не лякали художника. Вона його бачить, знає, про що він думає, і, звичайно, прощає його. Хосефіна завжди була така добра!..

На якусь мить він став і завагався. Йому раптом закортіло піти в студію і засвітити всі люстри. Він побачить Хосефіну на повен зріст, у всій її привабливості; поговорить із нею, попросить у неї прощення в глибокій, як у храмі, тиші... Але маестро опанував себе. Що за нісенітниці спадають йому на думку? Чи він геть схибнувся?.. Провів долонею по чолу, ніби хотів стерти свої дивацькі примхи. Це, напевне, asti так задурманило йому голову. Спати!..

Уклавшись на доччиному ліжку і вимкнувши світло, він відчув себе зле, Ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік. Його охопило несамовите бажання втекти з цієї кімнати й повернутися до подружньої спальпі, ніби там лише міг він знайти спочинок і сон. О, їхнє венеціанське ліжко, розкішне ложе білявої догареси, яке знає всю історію Хосефіниного життя! На ньому стогнала вона від кохання, на ньому проспали вони безліч ночей, на ньому він звіряв їй пошепки свої мрії про славу й багатство, на ньому народилася їхня донька!..

З відчайдушною рішучістю, яку вкладав у всі свої вчинки, маестро знов одягнувся і рушив у спальню, скрадаючись і намагаючись ступати якомога нечутніше, ніби боявся розбудити слугу, що спав неподалік.