Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Таким чином, судівництво на українських землях Російської імперії пройшло тривалий шлях еволюції. Станові феодальні суди з їхніми формалізмом і тяганиною, необхідність реформування яких постійно зазначали прогресивні вітчизняні діячі того часу, зрештою поступилися місцем новим судам, запровадженим на підставі Судових статутів 1864 р. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінюваня доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зі збереженням рудиментів минулого і створенням численних винятків із загального порядку. Особливо мляво запроваджувалася реформа на Правобережній Україні, збігаючись у часі у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи. Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не убезпечили монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.
Розділ 8
Судова влада на українських землях Австрії та Австро-Угорщини
8.1. Загальна характеристика організації державної влади на анексованих західноукраїнських землях
У XVII–XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі було інкорпоровано до так званої Габсбурзької монархії, яка надалі 1804 р. конституювалася з конгломерату напівсамостійних територій Священної Римської імперії у відносно єдину, хоча й «клаптикову», Австрійську імперію.
Так, у процесі півторастолітньої боротьби за «угорську спадщину» між Османською Туреччиною, Австрією і Трансильванією (Семигородом) наприкінці XVII ст. під владою Габсбургів було зібрано всі колишні угорські землі, зокрема й українське Закарпаття (інші історичні назви — Угорська Русь, Підкарпатська Русь). Юридично це було закріплено рішеннями Карловицького конгресу 1698–1699 рр.
У 1772 р. за результатами першого поділу Речі Посполитої Габсбурзька монархія анексувала Східну, або Стару Галичину з центром у Львові (колишню Червону Русь), яка здебільшого була населена українцями. Ці землі склали окрему провінцію під назвою Королівство Галичини та Володимирії (Лодимерії, Лодомерії).
Невдовзі згідно з Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладеним між Росією та Туреччиною, і низкою австро-турецьких договорів 1775–1776 рр., до складу Австрії було приєднано Буковину, яка деякий час перебувала під владою військової адміністрації, а згодом стала адміністративно-територіальною одиницею Королівства Галичини та Володимирії.
Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. Австрія приєднала Західну, або Нову Галичину — етнічні польські землі з центром у Кракові (частину колишньої Малої Польщі). У 1803 р. Західна Галичина була інтегрована до складу Королівства Галичини та Володимирії. Проте вже 1809 р. за Віденським (Шенбруннським) миром Австрія втратила землі Західної Галичини на користь новоутвореного Князівства Варшавського, а на користь Росії — Тернопільщину. Але після перемоги над Наполеоном відповідно до рішень Віденського конгресу 1815 р. Західна Галичина була розділена між Царством Польським, що перебувало під владою Російської імперії, і вільним містом Краків. Водночас від Росії до Австрії повернулися Тернопільський край і Південне Поділля. А 1846 р. після невдалого польського повстання у Кракові колишнє вільне місто з прилеглими землями було анексовано Австрією, перетворено у Велике князівство Краківське та включено до складу Галичини. Відтоді офіційна назва провінції звучала так: Королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима (нім. — Аушвіцу) і Затору. Згадка про силезькі князівства Освенцима й Затору, правителі яких передали усі права Польщі ще наприкінці XV ст., мала значення лише для «збагачення» титулу австрійських монархів. Останні проголошували себе не лише австрійськими імператорами, ерцгерцогами Австрійськими та графами Габсбурзькими, а й королями, великими герцогами, герцогами, великими князями, князями і маркграфами усіх опанованих Габсбургами земель, зокрема королями Єрусалима, Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галичини і Володимирії.