Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Військово-окружні суди були апеляційною інстанцією для полкових судів. Разом з тим вони розглядали широке коло справ про військові злочини як суди першої інстанції.
Головний військовий суд був верховним касаційним судом та вищою установою для обговорення законодавчих питань з військово-судової частини.
Справи про злочини по службі вищих чинів військового управління (членів Військової Ради, головнокомандувачів, командувачів військами округів) розглядалися у Верховному військово-кримінальному суді. До складу цього органу, крім голови, входили постійні члени Головного військового суду, 5 членів Військової Ради і 2 головних начальники військових округів[547].
За загальним правилом, військовим судам були підсудні особи військового звання. Проте наприкінці XIX — на початку XX ст. юрисдикція військових судів була поширена на широке коло цивільних осіб[548].
Сумної слави Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою 14 серпня 1881р. передбачало, що за звичайних умов право передавати справи на розгляд військових судів має міністр внутрішніх справ за погодженням з міністром юстиції. У місцевостях, де був оголошений стан посиленої охорони, повноваження на передачу справ військовим судам дістали генерал-губернатори, а в місцевостях, що їм не підпорядковувалися, — міністр внутрішніх справ. При надзвичайній охороні правом вилучення справ із загальної підсудності з передаванням їх до провадження військового суду наділявся головнокомандувач.
Лише для місцевостей, не оголошених у винятковому стані, точно визначалися ті справи, котрі могли передаватися на розгляд військових судів: справи про державні злочини, а також про збройний опір властям або про напад на військових та поліцейських чинів і на інших посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків або внаслідок виконання ними таких обов’язків, якщо ці злочини супроводжувалися вбивством, підпалом, нанесенням ран, каліцтв, тяжких побоїв. Як покарання за ці злочини передбачалася смертна кара[549].
Натомість у місцевостях, оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, обсяг повноважень на передачу справ військовим судам був доволі невизначеним. За посиленої охорони «окремі справи» передавалися на розгляд військових судів, коли це визнавалось необхідним «для охорони громадського порядку і спокою». Ця формула відкривала широкий простір для сваволі генерал-губернаторів. Що ж до місцевостей, оголошених у стані надзвичайної охорони, то тут простір для зловживань «головноначальствуючих» був просто безмежним: вони були наділені правом вилучення із загальної підсудності справ «про відомого роду злочини та проступки»[550]. При цьому вони могли не обмежуватися окремими конкретними справами, а передавати на розгляд військових судів усі справи певних категорій злочинів і проступків.
Іншим законодавчим актом, що передбачав вилучення справ із загальноцивільної підсудності для передачі їх військовим судам, були Правила про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані. У таких місцевостях розрізнялися дві категорії справ: передача одних військовим судам була обов’язковою, передача інших — факультативною. Обов’язково віддавалися до військового суду цивільні особи, які вчинили, крім бунту проти верховної влади, такі діяння, як умисне знищення засобів зв’язку, напад на вартового або військовий караул, збройний опір військовому караулу або чинам поліції тощо. Правила вимагали не тільки того, щоб ці діяння розглядалися військовими судами за нормами, встановленими військовим судочинством, а й того, щоб до засуджених застосовувалися покарання воєнного часу.
Факультативне віддання звинувачених до військового суду залежало від генерал-губернаторів, які мали право передавати військовим судам справи про всякі злочини, передбачені для засудження за законами воєнного часу. При цьому встановлювалося, що:
547
ПСЗ. — III Собр. — Т. XXVI. — Отд. 1. — № 27887.
548
Див.: Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці XIX — на початку XX ст. / О. Н. Ярмиш. — Харків: Консум, 2001. — С. 206–221.
549
ПСЗ. — III Собр. — Т. 1 — Отд. 1 — № 350. — Ст. 31.
550
Там же. — Ст. 26. — 11, 13.