Сім стихій

— Що ти верзеш?

— Ходімо! — Я взяв його за рукав плаща і повів. Він слухняно йшов за мною, навіть не намагаючись звільнити руку.

Ми підійшли до елів. Вони стояли, поблискуючи крутими випуклими боками. Над ними — перекинутий купол, схожий на велетенське збільшувальне скло, прихисток від негоди. Я вдарив кулаком по голубуватому прозорому пластику. Він спружинив і м’яко забринів.

— Давай ключ, — сказав я Енно. — Я все візьму на себе.

Він мовчав і сумно усміхався. Тоді я зрозумів, що ключа у нього справді немає. Ні при собі, ні в каюті. «Енно, Енно, — подумав я, — не так уже й часто я з тобою зустрічався, але встиг вигадати тебе від голови до п’ят, і зовсім ти, виявляється, не такий, яким видався мені того першого дня три роки тому, коли ми полювали на манту».

Я відпустив його. Він пішов зсутулившись, потім озирнувся, зупинився, ніби про щось розмірковуючи, і знову підійшов до мене.

…І ми разом довбали голубий пластик ломом, і гамселили його ногами, і підпалювали з допомогою старовинної паяльної лампи, яку він зберігав у своїй скриньці, і різали старовинним, що самозаточується, кинджалом і просто ножем. І, знесилівши, дряпали алмазом, поливали хімікаліями і знову гамселили ногами і гатили кулаком.

А потім старий, захекавшись, приніс під плащем променевий пістолет, з чого я неабияк подивувався, і ми смалили по черзі, ніби по мішені, по вхідному блоку, а пластик, пружинячи, відступав і з м’яким співучим звуком повертався на місце, умить затягуючи рани та рубці.

За чверть години я знемігся, і ми пішли геть, переможені, скорені, тихо, як відходять шлюпки від нічного причалу.

Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність. І як він зустріне Нікітіна, коли добиратися йому треба прямісінько через кільце тайфуна; а якщо його обігнути, то повітряна експедиція втратить сенс; згаяного на це часу вже не надолужиш. Хто-хто, а він збагне, що буде опісля… Доведеться дозволити Нікітіну зворотний політ. Або замість нього мені. Або нам обом.

Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг.

Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити.

Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило.