Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
У нічній півтемряві, скрадаючись, наче дикий звір, підповзла людина до озера й наповнила живою водою торбинку із стерляжої шкіри. І подарувала вона молодість маленькій, висохлій, наче мумія, бабусі, яка сиділа біля згаслого чувала, тій самій бабусі, що розповідала потім легенду про цю воду, не криючись, своїм нащадкам і очі її променилися світлом, а слова не вичерпувалися.
Я закінчив розповідь («Ось і все».)
Але що було далі, чи вдалося їй знайти це озеро, попробувати живої води, побачити крилатого оленя, велетнів, скупатися в озері? Моє запитання було таким же щирим, як і моя розповідь.
Вона сухо відповіла:
— Ми знайшли живу воду. У джерелах на дні Байкалу. Потім знайшли її у вулканічних тріщинах. Збирали по краплині. І пересвідчилися, що будова найпростішої, усім відомої речовини, може бути безмежно різноманітною. Молекули можуть об’єднуватись у нитки, заряджені на кінцях або нейтральні, навіть у найтонші плівки рідкісних металів. Особливі добавки, домішки так змінюють побудову, властивості, що мимоволі повіриш у легенду. Але найчастіше незвичайне проявляється після контакту з підземним вогнем, коли неймовірний тиск розташовує частинки речовини так, що виходять узори; тонка філігрань їх прозора, непомітна і все ж гідна подиву…
— У метеоритах алмази утворюються при зіткненні із Землею. І тут те ж саме — тиск, температура…
— Алмаз можна побачити, його не сплутаєш з графітом. Живу воду не помітиш. Найперше треба знати, що шукаєш. Це важко. Ми поки що не знаємо. Здогадуємося.
— Розкажи, що знайшли ще!
— Поки що тільки таке: пояснили гігантизм рослин поблизу вулканів. На Курилах, наприклад.
— А клітини?
— Клітини?
— Нестаріючі крупинки. Ті, що не гинуть після п’ятдесяти ділень…
— Не знаю. Думаю, вода може все.
— Навіть це?
— Побачимо. Хочеться вірити. Будемо шукати і таку воду.
— Її треба пошукати в цих клітинах… Невдовзі клопоту додасться, коли океан посвітліє. Воду перемішаємо із сонцем. Тоді п’ята стихія святкуватиме перемогу.
— Святкуватиме. Уявити це неважко.
Фотосинтез: світло, тепло, хлорофіл, вуглекислота. Зернятка-клітинки тремтять, пульсують, наче квіти на килимі під руками майстринь. По тисячах світловодів біжать кванти, цілий потік мерехтливих блискіток, вони з’єднуються в світлові доріжки — ніби розвалилася гірка з дитячих скелець. Зелені спіралі завиваються, захоплюють енергію, поступово змінюючи рисунок килима — і той росте, розцвічується; світло-зелена вода пронизана списами променів, тінь відступала в холодні глибини.
Ланцюг життя: одна ланка нанизується на іншу, і ось слідом за водоростями поспішають освоїти нові горизонти інші організми, всілякий дріб’язок — коловратки, інфузорії, ледь помітні неозброєним оком рачки. Живність фільтрує воду, спрагло поглинає зелену масу й росте, наче на дріжджах. За нею полюють мальки риб.
Добре б так зробити, аби вода від них погустішала, як кисіль. Попаслися б мальки кілька днів і значно підросли. Ковтнув кит морського бульйону раз-удруге і ситий по горло.
— Природу не обдуриш, — лукаво всміхнулася Сооллі, — не можна збільшувати щільність безмежно, навіть коли дати сонячне світло у будь-якій кількості й додати у воду азот, фосфор, бор, мікроелементи.
— Чому? Що заважає?
— У воду виділяються метаболіти, продукти обміну речовин. Вони перешкоджають живому рости. Але ми навчилися їм протидіяти. Залишилося головне…
— Остання перешкода?
— Що ви знаєте про біополе?
— Ну… — зам’явся я, — те ж саме, що й усі. Що це випромінювання в широкому спектрі, що іноді це когерентні коливання.
— Якраз біополе й перешкоджає розповсюдженню різних форм життя. Воно може пригнічувати ріст клітин.
— Здається, я про це чув. Але є, мабуть, вихід?
— Ми знайшли речовину, молекули якої поглинають найсильніші компоненти біополя. А потім випромінюють енергію, але вже в іншому, зовсім нешкідливому виді, на інших частотах. Ми назвали його біонітом.
Я надовго заглибився у вивчення фотознімків, які показувала Сооллі: біополя фотографувалися за давньою методикою у високочастотному конденсаторі. Їх світлі промені химерно розходилися по радіусах. Проте не лише по радіусах. Вони переламувалися, давали відгалуження, вигиналися, правда, дуже рідко, наче гілля на дереві. І дуже добре було видно, як дві клітини, що зблизилися, два зелених мікроорганізми змінювали цей рисунок. Між ними лінії одразу вкорочувались, а зовні біополе розповсюджувалося далеко, лінії його були густими, яскравими.