Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Мене охопило заціпеніння. Я заплющив очі, навіть задрімав, проте все чув, найменші шерехи, чиюсь ходу за перебіркою, вловлював різноманітні сплески хвиль за бортом. «Гондвана» йшла повним ходом, відстань між судном і Берегом Сонця швидко збільшувалась. А я все ще лежав і намагався забутися: а що як уві сні станеться диво?
Стихало, ніби вуха заклало ватою. Та зненацька я відчув: за дверима хтось стоїть. Так, я вловив кроки, але біля моєї каюти звук розтанув. Там хтось причаївся. Я лежав знеможений, і не міг чомусь поворухнути навіть пальцем. Проте все розумів. У голові проясніло.
Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка.
Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке…
Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення.
— У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона.
— Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок…
— Так, — просто сказала вона, — це була я.
— Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність.
— Це зовсім не важко.
— Я слухаю вас.
— У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями…
— Шкода. У мене його скільки завгодно.
— Отже, я можу сподіватися?
— Звичайно.
— Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я працювала з Ольміним? І знаєте, заради чого я це робила. Так ось: ще ніколи йому не була так потрібна допомога, як зараз.
— Я де знаю. Далі.
— Ви зможете…
— Допомогти йому?
— Так.
— Ні, поки не буде еля — ні.
— Це дрібниці.
— Ви дасте мені ель?
— Якщо ви хочете йому допомогти.
— Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше.
— Я дістану ель.
— Мені потрібен магнітний ключ.
— Гаразд. Чекайте на мене.
Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина.
Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки.
Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет.
— Як це вам вдалося?
— Це копія. Ключ залишився в Ольховського.
— Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі.
— Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн.
— Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі!
Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави іншого плану: тайфун над океаном — це не димок над вігвамом у преріях. Обшивка не пропускала звук, не озивалася на удари і поплескування — те, що потрібно.
Аїра стояла за моєю спиною. Я махнув їй рукою і стрибнув на сходинку, яку мені послужливо підставив ель. І раптом я почув: врятуйте його!
Любов. Стихія. Любов?.. Так. Знову ставши Аїрою, вона не опанувала себе. Не змогла… не змогла.