Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Фізик-дослідник Ольмін».
Звершилося.
Я намагався уявити, що там відбулося. Чи має відбутися…
Стіна води дійшла до затоки. Ольмш, маоуть, ще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цієї миті Ольмін нізащо не пішов би (про свою безпеку він повідомляє лише задля того, аби залишитися). Він іще мав час, проте він не поспішав. Кілька хвилин було потрібно для того, аби прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, можливо, вже перекинули рефлектор, зібгали його наче аркуш паперу. А він ще хотів упевнитися, що тайфун замінив поглиначі, реєстрував температурне поле. Тоді почалася реакція атмосфери: у зв’язку з підвищенням температури повітряний вихор подужчав, потім…
Кадр за кадром розгорталися в моїй уяві події. Вал обігнув мис, увійшов у зону мілководдя, піднявшись каламутним зеленим гребенем. Вітер жбурляв униз останні рештки того, що було створено, впорядковано. Вал накрив берег…
…Пружний, сталевий звук — вітер боровся з моїм елем; він здавався тепер дужчим. «Справи кепські, — подумав я, — ось підхопить нас зараз буря, понесе над морем. Он що коїться довкола».
Сліпуче зблиснуло. Високо-високо. Мабуть, в іоносфері. Світло було синім, якимось ковзьким, невловним. Новий спалах — теж десь в іоносфері або ще вище. Заметалися відблиски, ніби заграли спалахи.
«Друга спроба? — здогадувався я. — Ще одна серія імпульсів. Моїй уяві не терпиться. Берег Сонця ще живе».
Знову промінь. Миготіння узорів, над головою летюче полум’я, далі — багрове світіння неба. І вітер, вітер, що силкується здерти з еля обшивку…
Удар. Ель здригнувся. Обшивка його розійшлася. Свіже повітря штовхнуло мене в груди: я впав, підвівся, вчепившись руками за крісло. Гірка, не моя думка: «Навіщо ж боротися? Ось і все».
На підлозі еля билася велика птиця. Біла, без голови. Вітер, що увірвався в ель, термосив її зламані крила, ніби й тут не хотів дати їй волю. Це тайфун випустив снаряд; він поранив мене й машину, але мети ще не досяг. Ель утримувався над водою. Нас розвернуло — пробоїна виявилася з підвітряного боку. В ту ж мить надія, потім слова…
На моєму одязі-світлі згустки крові. Холод, сирість… Я заладнав пробоїну, а птицю не чіпав. Швидкість упала, проте машина рухалася, йшла. Однією рукою я тримався за крісло, другою помацав вилогу піджака. Кров. Не моя. Ще одна пляма, на кишені. Липка, холодна на дотик. Усередині, в кишені, щось тверде. Дістав, підніс до очей… Коралова намистинка.
Зненацька я пригадав про нічні вогні в тайзі; і пригадалося, як по склу еля повзло жовте кружало. Це коли я летів до міста. Було тоді тепло, ввечері я лежав на пагорбі під червоним сонцем, і стрижі носилися наді мною, і крила їх розтинали повітря, ніби це дихали дикі звірі.
Синювато-темні хмари, оперені хмарками. Тепер я бачив їх не лише на боковій шибці, що правила мені за екран, а просто неозброєним оком. Там, попереду— край серця тайфуну. Невиразне бурмотіння до мене, слідом за ним — розлогий удар. Як нагадування або як попередження.
Я стрепенувся. Сонячний джгут, рукотворна блискавка із запізненням нагадували про себе. «Тепер тримайся», — подумав я.
Ель весь час рухався назустріч звуковій хвилі. Нарешті ми з нею зустрілися. Знову гуркнуло сильно, різко. І це був тільки початок. Мить відносного затишшя— і раптом…
…Грім небесний!
Здавалося, довкола вибухнуло повітря. Його згущення й розрідження я майже відчував. І від найнижчих тонів здригався ель, шибки, метал, пластик. Гострий біль пронизав вуха. Коли перші розкоти втихомирилися, нечутна сила все ще стрясала мною. Гравітація і швидкість уже не мали наді мною та машиною влади: весь простір заповнив інфразвук.
І знову: «Руудр! Рудр, рудр!..» Гуркіт, який важко уявити. Я увібрав голову в плечі, потім підняв коліна і вткнувся в них; заплющив очі й чекав нових ударів. І слідом за ними прийшли інфразвукова хвиля, нечутне, грізне відлуння. І біль у вухах, і сині плями в заплющених очах, і тремтіння поваленого тіла. Я кинувся на пластикову підлогу, інфразвук заколисував мене і стискав у клубок. Ель пожбурило вгору, далі вниз, видно, щось скоїлося з автопілотом… Хотів звестися, проте не міг.