Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Я лежав на спині. Трава не закривала мені проміння. Воно все одно гріло обличчя й руки. Іноді тишу невимовного вечора тривожило зім’яте крильми птиць повітря — чулося: ніби швидко скрадається звір, раз у раз хижо зітхаючи — це крила стрімких стрижів на поворотах краяли надвечірню блакить. Я заснув.
Пробудився я від якоїсь тривоги. І схаменувся: чи не загубив я приймач, який подарувала мені Валентина, — річ зовсім крихітна, я носив її замість брелока.
Прямо переді мною, над самим обрієм, світилося червоне сонце. Палахкотлива тривожна заграва. Від сонця йшло останнє слабке тепло, вперше я бачив його таким великим… наче відстань до нього зменшилась, і тому навіть вистигаюча куля ще гріла. Я став навколішки і нишпорив у траві. Сутеніло. Тривога не полишала мене. «Шкода, — думав я, — як же так вийшло?»
Я розворушив мурашник біля старого пенька, де мурахи прорили ходи серед сухого коріння… Марно.
Я безпорадно роззирався навсібіч. Спустився у видолинок, намагаючись іти тією ж дорогою, якою йшов сюди. Перебирав дзвінкі трубочки очерету біля студеного струмка, різав руки осокою. Подарунок Валентини пропав. Сонце зайшло. Я вмився. Пагорб став похмурим, я ще розрізняв те місце з прим’ятою травою, де лежав. Побрів до еля широкою просікою, що відкрилася серед дерев. Знайшов ель, дістався додому. На столі побачив брелок, який подарувала Валентина. Вранці я забув його взяти з собою.
ЗДРАСТУЙ, «ГОНДВАНО»!
Полудень. Сонце. За кілометр від мене погойдувалася «Гондвана». Але так лише здавалося — ліниві невисокі хвилі обтікали її борти, тепле марево заколисувало її, й очі мої безпомічно нашукували точку опори біля хисткого небокраю.
Я ждав Енно. Ми домовилися зустрітися опівдні, проте він запізнювався, і я поглянув у той бік, де над водою височів корабель. Нарешті чорна цятка… Човен, шлюпка, каное, проа, пліт, індіанська пірога чи довбанка. Тільки не ель. Я заспокоївся: все було гаразд. Зайшов у воду і ліг на спину. У мене ще був час.
Пасажирський терраплан з випуклими вікнами мчав над морським берегом на тлі сосон та ялиць. І цієї миті запам’яталося: спокійні хвилі, духмяність смол, сіра галька, тиша.
…Ми обнялися. Я вдягнувся і заліз у каное. Традиційна морська прогулянка, і ось — «Гондвана».
Біля самого борту стоїть і усміхається Сооллі.
Торік на Байкалі вона зустріла Янкова. І тепер він прилітав сюди на елі, як колись я. Вона вірила, що невдовзі він перебереться на корабель. Назавжди. Я не став її розчаровувати.
Що вона робила на Байкалі? О, це цікаво. Що я знаю про живу воду? Все. Хай повірить мені або перевірить. Останнє? Ну що ж, я можу правдиво, без перебільшень розповісти, як усе відбулося…
Є така історія. Відколи з’явилася Земля, ніхто не пробував і не бачив живої води. Але про неї ходили чутки. Не добути її ні мечем булатним, ні стрілою гострою. Тільки мудрим відкриється тайник. Кому пощастить примітити, як надвечірнє сонце розплітає свої коси-промені, яке плече воно опускає нижче, той знайде правильну дорогу. Рушив герой легенди шукати живу воду; в’язав плоти і плив по річках та озерах, долав пороги на човниках-калданках, біг на лижах, підбитих хутром, мчав на оленях.
Сім разів ховалося Сонце за вершину Землі і наставала довга ніч, сім разів наставало ясне-преясне літо. А він ішов і йшов, летів, поспішав. Навстріч сонцю. У далеку країну, що широко і привільно розкинулася на півдні, де велике озеро вигравало зеленкувато-вогненними хвилями, де зарості шелюги, прим’яті ногами велетнів, наче трава. Стоїть сторожа біля озера, стереже непокірних, тих, хто випадково почув про живу воду і прийшов сюди. По ліву руку від кожного — гора білих кісток. Жодної краплини цілющої води не дали вони. Нікому.
І ось крилатий олень із золотими рогами пробіг берегом. Зачаїлася людина, збагнула, що силою не забрати скарбу у велетнів. Злізло Сонце з оленя, розплело свої коси і зайшло у воду. Заряхтіла вода, засяяла. Купається в озері Сонце, набирається снаги: завтра знову мчати на золоторогому олені, зігрівати світ людей. Пригасла вечорова зоря, над землею заструмів сріблястий туман, замерехтіло озеро на прощання, востаннє спалахнули його зелені хвилі, вляглися на спочинок. Заховалося Сонце, до ранку пішло у підземний замок, де вічно гуде вогонь, клекоче рідке полум’я, де течуть чорнї річки й карлики стукають молотками — виковують шаблі та мечі героям, ладнають підкови для їхніх коней, нанизують намистинки на золоті нитки для казкових принцес.