Сім стихій

Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.

Обличчя її посерйознішало, ніби вона читала мої думки. Та, мабуть, так воно і було.

— Це само собою зрозуміло, — сказала вона.

— Коли можна, — попросив я, — коли можна, я хотів би бачити Землю. Не землю взагалі… Розумієте?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Звичайно, Берег Сонця я можу побачити тільки сам, — випередив я її можливе заперечення. — Адже інакше це буде втручання в експеримент, я буду підготовлений загодя…

Вона кивнула.

…Я побачив напрочуд спокійне море і берег. Під скелею застигли хвилі, над ними зупинилися вітри. Місце було далеке, незнане. Блакитний простір, овіяний серпанком. Я летів над тайгою. Сірі й голубі стрічки річок. Круті береги, брили гір, долини.

Переді мною відкрилися російські космічні простори. Ген попереду, скільки сягало око, сяяло світло, і за плечима моїми сяяло світло, за спиною моєю даленіли й даленіли вигини великих річок та бганки землі.

Поставали світлі ліси. Крізь сум’яття листя я бачив галяви з травою та квітами, і чагарники, і поля, відкриті для вітрів.

Коли я наближався, над моєю головою оживали золотаві хмарки. Внизу міста, мости, пагорби, кручі, зелені балки, озера з перевернутим у них небом. Повітря стало зеленкуватим, чистим, наче на акварелі. Сонце тут було ще низьке, воно не встигало за мною; я побачив, як воно доторкнулося до землі, і як запалав світанковий обрій, і як під сильним і ніжним вогнем повзли довгі тіні. Пташина зграя низько-низько стелилася над землею, ніби теж поспішала разом зі мною.