Голодні ігри

Я обережно витягнула стрілу з дуба. Для нас кожна стріла — це харчі, безпека і життя.

Ми вкинули у вогонь іще трохи сирого дерева, потурбувавшись про те, щоб дим клубочився вгору кілька годин, хоча я досі була впевнена, що це не заманить Катона. Коли ми повернулися до струмка, я помітила, що вода спала і течія сповільнилася, тож запропонувала рухатися по воді. Піта радо пристав на мою пропозицію, до того ж виявилося, що у воді він рухається набагато тихіше. Шлях був нелегким, хоча ми й прямували вниз та ще й підкріпилися зайчатиною. Ми обоє були виснажені довгою прогулянкою, до того ж не зовсім ситі. Я тримала лук напоготові у разі появи Катона або якої рибини, але струмок був на диво порожній.

Поки ми добрели до печери, ноги замерзли, а сонце вже сідало за обрій. Ми наповнили пляшки водою і рушили далі. Тут, на арені, де все таке дике й чуже, печера стала для нас домівкою. В ній тепліше, ніж на дереві, бо кам’яні стіни захищають від сильного вітру, який здійнявся на заході. У нас була багата вечеря, але Піта закуняв, навіть не доївши. По кількох днях бездіяльності наше сьогоднішнє полювання цілком його виснажило. Я наказала йому лізти в спальний мішок і відклала Пітину порцію на потім. Він одразу ж заснув. Я щільніше закутала його в спальний мішок і поцілувала в чоло, цього разу не на публіку, а для себе. Тому що була невимовно вдячна йому за те, що він є, за те, що він вижив, що я не опинилася сам на сам із Катоном.

Жорстоким смертоносним Катоном, який міг скрутити шию одним помахом руки, який зумів здолати Трача, який із самого початку мав на мене зуб. Мабуть, його ненависть до мене зародилася тоді, як я перевершила його й отримала найвищий бал за показовий виступ. Такий хлопець, як Піта, просто б не звернув на це уваги. А Катона це зачепило за живе. Взагалі його все дратувало. Згадайте тільки його реакцію, коли він побачив підірвані припаси! Інші, звісно, теж засмутилися, але він мов з ланця зірвався. Зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що він несповна розуму.

Небо засвітилося, на ньому з’явився герб Капітолія, а тоді світлина Лисячої Морди. За кілька секунд вона зникла назавжди. Піта не зронив ні слова, але гадаю, він почувався погано після її смерті, хоча це й була випадковість. Не можу сказати, що я скучатиму за нею, адже я зовсім її не знала, радше просто захоплювалася її вчинками. Гадаю, якби нам дали якусь логічну задачу, вона б упоралася з нею найшвидше. Якби ми навмисне підлаштували все, щоб заманити її в пастку, б’юсь об заклад, вона б ніколи не попалася і не з’їла б тих ягід. Вона купилася на Пітине неуцтво. Я так сильно боялася недооцінити своїх ворогів, що майже забула, що переоцінювати їх також не варто.

Це знову наштовхнуло мене на думку про Катона. Щодо Лисячої Морди, то я принаймні знала її тактику, а з Катоном усе цабагато складніше. Дужий, підготовлений до складних ситуацій, та чи розумний? Цього я не знаю. Принаймні не рівня Лисячій Морді. Та й контролювати себе, на відміну від неї, він зовсім не вміє. У нападі люті він легко втрачає здоровий глузд. Не те щоб у цьому я від нього відрізнялася. Раптом я згадала, як від злості пустила стрілу в смажене порося, вірніше в яблуко, яке воно тримало в роті. Можливо, насправді у нас із Катоном більше спільного, ніж я думала.