Голодні ігри

— А може, ти вилізеш на дерево й добре оглянеш усе довкола, поки я полюватиму? — мовила я, намагаючись надати своєму голосу серйозності, ніби це справді дуже важливе завдання.

— А може, ти просто покажеш мені, що тут їстівне, і підеш роздобудеш нам трохи м’яса? — мовив він, перекривлюючи мене. — Але не відходь далеко, тобі може знадобитися моя допомога.

Я важко зітхнула і показала йому кілька їстівних корінців. Адже їжіа нам потрібна. Одного яблука, двох булочок і шматка сиру надовго не вистачить. Я вирішила полювати поблизу. Залишилося сподіватися, що Катон звідси далеко.

Я навчила Піту свистіти по-пташиному — не таку мелодію, як свистіла Рута, а простий коротенький звук, — тож тепер ми могли сповістити одне одного, що з нами все гаразд. На щастя, Піта легко засвоїв урок. Тож я залишила йому свій рюкзак і рушила далі.

Мені немов знову було одинадцять, я була ніби прив’язана, але не до паркана, а до Піти. Я відійшла всього на двадцять або тридцять кроків. Але цього виявилося достатньо, тут ліс кишів тваринами і різними звуками. Кілька разів ми перегукнулися по-пташиному, і це додало мені впевненості, я рушила далі й зовсім скоро вполювала двох зайців і жирну білку. Я вирішила, що на сьогодні цього достатньо. Можливо, варто ще розставити сильця й порибалити в струмку. Цього всього, ще й Пітиних корінців на додачу, повинно вистачити.

Рухаючись назад, я усвідомила, що от уже кілька хвилин, як ми не перегукувалися. Коли на мій свист ніхто не відгукнувся, я кинулася до Піти. За кілька секунд я натрапила на рюкзак і купку акуратно поскладаних корінців біля нього. На землі була розгорнула плівка, а на ній — ягоди. Але де Піта?

— Піто! — загукала я в паніці.— Піто!

Позаду зашелестіли кущі, я розвернулася й мало його не пристрелила. На щастя, в останню секунду я відсмикнула лук, і стріла поцілила в дуб ліворуч від Піти. Він підскочив, розсипавши жменю ягід на землю.

Мій страх переріс у лють.

— Що ти робиш? Ти повинен був бути тут, а не вештатися лісом!

— Далі по течії я знайшов кущ ягід, — виправдовувався він.

— Я свистіла. Чому ти не відповів? — накинулася я на нього.

— Я не чув. Мабуть, вода заглушила твій свист, — мовив він, а потім підійшов і поставив руки мені на плечі. Саме тоді я зрозуміла, що тремчу.

— Я перелякалася, що Катон убив тебе! — я заледве не кричала.

— Ні, зі мною все гаразд.

Піта пригорнув мене, але я й не ворухнулася.

— Катніс?

Я відштовхнула його, намагаючись привести до ладу свої почуття.

— Коли двоє людей домовляються про сигнал, то вони завжди залишаються в зоні досяжності цього сигналу. І якщо хтось із них не відповідає, значить, у нього неприємності, ясно?