Голодні ігри

— Мабуть, Катон уже почав полювання на нас, — мовив Піта. — Він не з тих, хто дає своїй здобичі шанс утекти.

— Якщо він поранений… — почала була я.

— Це не має значення, — втрутився Піта. — Якщо він здатен рухатися, то вже десь поблизу.

Через зливу струмок вийшов із берегів на кілька футів з обох боків. Ми зупинилися, щоб поновити запаси води й помитися. Я перевірила сильця, які розставила кілька днів тому, і виявилося, що вони порожні. Нічого дивного — негода. До того ж я не бачила в цій частині арени жодної тварини.

— Якщо ми хочемо роздобути їжу, то нам краще рухатися вгору на мої старі мисливські угіддя, — мовила я.

— Як скажеш. Просто наказуй — і я виконуватиму, — сказав Піта.

— Будь насторожі,— звеліла я. — Йди по камінню, не треба залишати слідів. А головне, пильно дослухайся — за нас обох.

Тепер уже нема сенсу сподіватися на те, що моє ліве вухо відновить здатність чути.

Якби я була сама, то брела би водою, але чи витримає течію Пітина нога? Хоча ліки затримали поширення інфекції, він був іще слабкий. Різана рана на моєму чолі теж завдає болю, але за три дні кровотеча припинилася. Про всяк випадок я не знімала пов’язки — раптом від фізичних зусиль рана знову відкриється?

Рухаючись угору, ми натрапили на те місце, де я знайшла Піту, замаскованого болотом і лозою. На щастя, через затяжний дощ тут не залишилося жодного сліду від його схованки. А це означає, що при потребі ми зможемо повернутися до нашої печери. В іншому разі я б так не ризикувала, знаючи, що на нас полює Катон.

Поступово кам’яні брили зменшувалися й перетворилися на гальку,(а коли наші ноги ступили на ніжний лісовий килим їз трави й соснових гілок, я полегшено зітхнула. І тут-таки усвідомила, що в нас проблеми. Мабуть, Піті було нелегко пересуватися по камінню з хворою, ногою, але принаймні він так не шумів. А тепер він гучно шурхотів, слабкою ногою розкидаючи довкола соснові голки. Він не просто шумів, він волочив ногу по землі. Я розвернулася й подивилася на нього.

— Що? — запитав він.

— Ти повинен рухатися тихіше, — мовила я. — Мовчу вже про Катона, та ти розлякаєш усіх зайців у радіусі десятьох миль.

— Справді? — здивувався він. — Вибач, я не помітив.

Отже, ми рушили далі, Піта пересувався трохи

тихіше, але навіть одне моє здорове вухо здригалося від його гучних кроків.

— Може, знімеш черевики? — запропонувала я.

— Тут? — здивувався він, так ніби я попросила його пройтися босоніж по розпеченому вугіллю.

Я ще раз нагадала собі, що він зовсім не звик до лісу, страшного та зловісного, що він ніколи не виходив за межі Округу 12. І я знову згадала про Гейла і про його беззвучну ходу. Гейл пересувається так тихо, що іноді мені ставало моторошно; навіть коли восени листя жовтіє й опадає на землю, він рухається мов тінь. Я майже чула, як він зараз регоче.