Голодні ігри
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-027-7
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Голодні ігри». Краткое содержание книги:
Тепер мені було байдуже, що Пітина важка хода змушувала метушитися гризунів і розлякувала птахів.
Ми повинні здолати Катона, і я б радше зробила це тут, ніж на рівнині. Але сумніваюся, що мені дадуть можливість обирати. Якщо продюсери хочуть, щоб ми зіткнулися на рівнині, то так воно й буде.
Ми вирішили перепочити й зупинилися біля того дерева, на яке кар’єристи колись мене загнали. Лушпайки від гнізда мисливців-убивць, побиті дощем і висушені палючим сонцем, досі лежали під ним. Я доторкнулася кінчиком черевика до невеличкого уламка — і він одразу ж розпорошився й полетів за вітром. Я не втрималася й поглянула на дерево, на якому ховалася Рута, щоб попередити мене і врятувати мені життя. Осине гніздо. Опухле тіло Глорії. Жахливі галюцинації…
— Ходімо звідси, — мовила я, бо воліла якнайшвидше втекти з цього окутаного темрявою місця. Піта не заперечував.
Оскільки ранок у нас почався пізно, то поки ми дійшли до озера, уже вечоріло. Там не було жодного сліду Катона. Взагалі жодного сліду, окрім золотого Рогу достатку, який виблискував у променях призахідного сонця. Я згадала трюк Лисячої Морди, і ми обійшли Ріг достатку зусібіч, аби переконатися, що Катон не втне з нами такого самого трюку. А тоді мовчки, немов дотримуючись інструкції, рушили до озера й наповнили фляги водою.
Я примружилася, поглядаючи на сонце.
— Сподіваюся^ нам не доведеться битися з ним уночі. У нас тільки одна пара окулярів.
Піта акуратно крапнув у воду кілька крапель йоду.
— Можливо, саме цього він і чекає. Що ж робити? Ходімо назад у печеру?
— Можна. Або пошукаймо дерево. Але спершу дамо йому ще півгодини. А тоді вже заховаємося, — відповіла я.
Ми сиділи біля озера, зовсім не ховаючись. Який тепер сенс ховатися! Потойбіч рівнини з дерева на дерево пурхали переспівниці, перекидаючись веселими мелодіями, ніби яскравими м’ячиками. Я глибоко вдихнула — й заспівала коротеньку пісеньку Рути. І відчула, як пташки затихли, дослухаючись до нової мелодії і очікуючи продовження. В абсолютній тиші я ще раз проспівала ту саму пісеньку. Спочатку її підхопила одна переспівниця, потім й інші. А тоді уся галявина сповнилася веселим тьохканням.
— Ти зовсім як твій батько, — мовив Піта.
Мої пальці потягнулися до брошки, пристебнутої до сорочки.
— Це пісенька Рути, — мовила я. — Гадаю, птахи досі її пам’ятають.
Мелодії накладалися одна на одну, музика дедалі наростала, створюючи неземну гармонію. Завдяки Руті саме під таку мелодію робітники з Округу 11 розходилися по домівках. Цікаво, чи співає її хтось зараз, коли Рути немає?
Я заплющила очі та просто слухала — насолоджувалася прекрасною піснею. А тоді щось порушило гармонію. Нізвідки почали вклинюватися грубі, далеко не вишукані ноти. Мелодія тонула в шумі. Раптом переспівниці одностайно тривожно тьохнули.
Ми негайно підхопилися на ноги, Піта висмикнув із-за пояса ніж, я приготувалася стріляти. І тут-таки з кущів вискочив Катон і кинувся до нас. У нього не було списа, він узагалі нічого не тримав у руках, але біг на нас,
мов навіжений. Моя перша стріла поцілила йому в груди, але неймовірно — відбилася й упала на землю.
— У нього бронежилет! — гукнула я до Піти.
І саме тоді Катон наблизився впритул. Я випросталася і приготувалася відбивати атаку, але він кулею пролетів між нами, навіть не скинувши швидкості. Якщо зважити на його задишку і на піт, який ріками лився з розпашілого обличчя, біжить він уже давно. Не для того, щоб дістатися нас. Він утікає! Але від чого?
Мої очі гарячково прочісували ліс, коли на рівнину вискочила перша істота. Уже розвертаючись, я побачила бічним зором, що до неї приєдналося ще з півдюжини тварин. А тоді я сліпо кинулася вслід за Катоном, мріючи тільки про одне — врятувати свою шкуру.
РОЗДІЛ 7
Мутанти! Ну звісно. Таких я ще в житті не бачила, але в мене не було жодного сумніву — це не породження природи. Вони нагадували велетенських вовків, але хіба вовки можуть із легкістю ходити на задніх лапах? Який вовк здатен звеліти решті зграї бігти за ним, витягнувши вперед лапу, немов руку? А ці істоти поводяться саме так. Вони ще здалеку навіюють страх, а зблизька вони, мабуть, лихі й потворні.
Катон щодуху промчав попри нас до Рогу достатку. Не зронивши й слова, я кинулася за ним. Якщо він уважає Ріг найбезпечнішим місцем, то я не збираюся з ним сперечатися. Крім того, якби я й встигла видертися на дерево, то чи до снаги це Піті з його хворою ногою?.. Піта! Щойно я торкнулася долонями металевої поверхні Рогу достатку, як згадала, що я не сама, що я — член команди. Піта відстав десь на п’ятнадцять кроків. Кульгав він швидко, як міг, але мутанти все одно скорочували віддаль. Я вистрелила у напрямку зграї. Стріла поцілила і таки вбила одного мутанта, але його місце тут-таки зайняли кілька інших.