Твори в 4-х томах. Том 2

Він глянув, буркнув: «О господи!» — й зник у наметі.

— Куди ж ви? — мовив я. — Просто не звертайте на нього уваги, та й годі.

Старий знову вийшов, уже з книжкою, і далі ми сиділи й теревенили, ніби й не помічаючи Герріка, що все хизувався своїм пишним убором.

— Здається, цей поганець ще й хильнув, — зауважив я.

— Можливо.

— Я чую запах спиртного.

Не дивлячись на Герріка, Старий тихо мовив йому кілька слів.

— Що ви йому сказали?

— Та щоб одягся по-людськи і був готовий в дорогу.

Геррік пішов геть, метляючи страусовим пір'ям.

— Нам зараз тільки й бракує його страусового пір'я, — докинув Старий.

— А декотрим воно подобається.

— Отож-бо. І відразу хапаються за фотоапарати.

— Ото жах! — мовив я.

— Кошмар! — погодився Старий.

— Якщо ми останнього дня не вполюємо куду, я можу всадити Геррікові кулю в зад. Що мені за це буде?

— Серйозні неприємності. Тоді вже стріляйте й у мене.

— Ні, тільки в Герріка.

— То краще зовсім не стріляти. Пам'ятайте, що ви зробите неприємність насамперед мені.

— Та я жартую, Старий.

З'явився Геррік, уже без головного убору, а з ним Абдулла, і Старий поговорив з ними.

— Вони пропонують полювати біля пагорба на новому місці.

— Чудово. І коли?

.— Хоч і зараз. Але, здається, буде дощ. Тож покваптеся.

Я послав Моло по мої чоботи й дощовик, М'Кола виніс мені З намету спрінгфілд, і ми пішли до машини. Цілий день було хмарно, і тільки вранці та ще по обіді сонце ненадовго визира-до крізь хмари. Насувалися дощі. От і зараз почало мрячити, і сарана більше не літала в повітрі.

— Мене долає сон, — сказав я Старому. — Давайте вип'ємо.

Ми стояли біля кухонного вогнища під великим деревом; у

листі шелестів дрібний дощик. М'Кола приніс флягу з віскі й урочисто вручив мені.

— Хочете? — запропонував я Старому.

— Що ж — випити не завадить.

Ми випили, й Старий буркнув:

— Хай їм чорт!

— Хай їм чорт! — повторив я.

— А може, все ж надибаємо які сліди?

— Ми обнишпоримо все довкола.

Ми звернули праворуч, на дорогу, проїхали повз хижі тубільців, потім взяли ліворуч на щільно втоптану червону глинясту стежку, що бігла попід пагорбами, щільно затиснена деревами, рбабіч. Дощ уже лив щосили, і ми їхали повільно. Певно, в глині було багато піску, бо колеса не буксували. Раптом Абдулла на задньому сидінні захвилювався й попросив Камау спинитись. Той 'Загальмував, ми вийшли з машини й пройшли трохи назад. На мокрій глині виднівся свіжий слід куду. Антилопа пройшла тут Хвилин за п'ять до нас; відбитки мали гострі краї, і зроблені копитами заглибини ще не розмив дощ.

— Думі,— сказав Геррік, відкинувши назад голову й широко розставивши руки, щоб показати, які величезні роги в того ку-Ду. — Кубва сана!

Абдулла підтвердив, що то справді самець та ще й здоровенний.

— Ходімо! — сказав я.

Іти по сліду було легко, й ми знали, що куду десь недалеко. У дощ або в сніг підходити до дичини значно легше, тому я був певен, що сьогодні ми вже пополюємо. Через густий чагарник СЛІД вивів нас на галявину. Я спинився, щоб протерти мокрі окуляри та продмухати задній приціл спрінгфілда. Лило як з відра, і довелося насунути капелюха на самісінькі очі, щоб не залива-ло окуляри. Щойно ми обійшли галявину, як попереду зачувся тріск, і я побачив сіру з білими смугами тварину — вона продиралася крізь чагарі. Я скинув рушницю, та М'Кола схопив мене заруку.