Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— А хіба не можна стріляти в людину? — спитав я.
— Ні! Ні! Ні! — загукав він, прикладаючи руку до лоба.
Я вдавано неохоче опустив рушницю, — цю сценку я розіграв, щоб потішити М'Колу, який стояв і всміхався, і: Д що стало дуже жарко, то ми рушили через луку, де трава була по коліна й аж кишіла продовгуватою, червонястою, '^розорокрилою сараною, що хмарами здіймалася довкола нас дзижчала, мов косарки, тоді рушили вгору по невисоких узгір'ях, потім униз довгим стрімким схилом і, нарешті, долиною, над якою теж дзижчали хмари сарани; в таборі ми вже застали, Карла з його куду.
Коли я проходив повз намет білувальника, той показав мені антилоп'ячу голову, з якої на місці шиї капюшоном звисала Шкура, а там, де череп було відокремлено від хребта, ще капала! Кров, — то був якийсь дивний і жалюгідний куду. І тільки морда від очей до ніздрів, гладенька й сіра, з ніжно-білими позначками та великі граційні вуха були гарні. Очі вже затяглися плівкою, й на них сиділи мухи, а важкі шорсткі роги, замість закручуватиcь угору, круто позагинались і розходились прямо врізнобіч.
І була якась химерна голова, важка й потворна.
Старий сидів під тентом з книжкою і курив люльку.
— Де Карл? — спитав я.
Мабуть, у своєму наметі. То що ви поробляли сьогодні?
— Та блукали навколо пагорба. Бачили двох самиць куду. Страшенно радий, що ви здобули його, — сказав я Карлові, ставши біля входу до його намету. — То як воно було?
— Ми сиділи в засідці, тубільці зробили мені знак пригнутись, а коли я підвів голову, то побачив його просто перед собою. Він здався мені велетенським.
— Ми чули ваш постріл. Куди ви його влучили?
— Здається, спочатку в ногу. Потім ми ганялися за ним, і я стріляв іще кілька разів, поки звалив його.
— А я чув тільки один постріл.
— Ні, їх було три або й чотири.
— Видно, гори заглушали постріли, якщо ви віддалились убік, ганяючись за ним. А роги в нього масивні й розкидисті.
— Дякую, — сказав Карл. — Сподіваюся, ви вполюєте значно кращого. Провідники казали, що там був іще один, але я його не бачив.
Я повернувся до нашого тенту, де сиділи Старий і Мама. Видно, вони були не в захваті від того куду.
— Що з вами? — спитав я.
— Ти бачив голову? — замість відповіді, спитала дружина.
— Атож.
— Яка ж бо вона страшна.
А що ти хочеш: це куду. Карл каже, там бігає іще один.
— Так, Чаро й слідопити запевняють, що той був із цим. Здоровенний самець із гарнющими рогами.
— От і чудово. Цього вб'ю я.
— Якщо він ще раз прийде.
— Добре, що' він застрелив куду, — сказала Мама.
— Б'юр> об заклад, він ще вб'є найбільшого куду на світі,— зауважив я.
— Я пОшлю його з Деном по чорних антилоп, — мовив Старий. — Адже так було домовлено: перший, хто вб'є куду, йде по чорних антилоп.
— Справді.
— А тільки здобудете свого куду ви, відразу рушаємо слідом за ними.
— Чудово!
Частина третя
НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Здавалося, ніби все це відбувалося цілий рік Ірому. І ось тепер, спечного полудня, після того як я підстрелив десарку, ми їдемо на солонець, марно згаявши п'ять днів спершу на тому солонці, де поталанило Карлові, потім серед високих низьких пагорбів й, урешті, на рівнині,— на додачу до всього, Нам зіпсував полювання ваговоз отого австріяка. І я весь час пам'ятав, що до від'їзду залишається два дні. М'Кола також пам'ятав це, — тепер ми полювали як рівні й не дивились один до одного зверхньо; нас непокоїло тільки одне — брак часу — та ще досада, що не знаємо місцевості й залежимо від провідників, які всілися нам на шию.
Наш водій, Камау, був з племені кікуйю; цей тихий чоловік років тридцяти п’яти в старій коричневій сукняній куртці, ви-юйнутій якимсь мисливцем, у штанях з великими й уже протертими латками на колінах та вкрай заношеній сорочці якось умудрявся виглядати ошатним. Скромний і тихий, Камау був чудовий водій; і ось зараз, коли ми з хащів виїхали на голу пустельну рівнину, я подивився на нього, такого чепурного в старій, застебнутій англійською шпилькою куртці; скромність Камау, приязнь і вправність викликали в мене захват, і я згадав, як він мйло не вмер від пропасниці за нашої першої подорожі; мене це ЇОді злякало тільки тому, що ми могли залишитися без водія. Тепер же його смерть за будь-яких обставин була б для мене куди важчою втратою. І тут же, відігнавши цю зворушливу думку про далеку й малоймовірну смерть Камау, я почав думати про те, Що залюбки увігнав би Девідові Герріку дробу в зад, коли він корчить із себе великого слідопита, а тоді подивився б на вираз його обличчя. Саме тієї миті ми зігнали другий табун цесарок. М'Кола простяг мені рушницю, але я заперечливо похитав головою. Він завзято закивав і мовив: «Добре! Дуже добре!» — а я наказав Камау їхати далі. Це збентежило Герріка, й він виголосив Цілу промову: «Хіба нам не потрібні цесарки? Ось вам і цесарки. Кращих не знайдете!» Та я думав про інше: за спідометром до солонцю лишалося зо три милі, і я не збирався полохати антилоп стріляниною, як ото автомашина австріяка налякала КУДУ саме тоді, коли ми чигали на нього в засідці.