Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Нарешті пролунав дзвінок, і до передпокою влетіла схвильована Ліза. Вона прошептала скоромовкою:
— Годину тому Ельза Браун несподівано прийшла в ательє і, залишившись наодинці з фрау Шульц в окремій кабіні для примірки одягу, сказала, що фашисти призначили повстання на завтра — день дебатів у Національних. зборах.
— Інших подробиць вона не повідомила?
— Фашисти нібито мають намір стягти свої сили до майдану Згоди, штурмом вдертися в Національні збори, перебити лівих депутатів, а решту силою змусити голосувати за передачу їм влади.
Василь подивився на годинника — близько десятої, їхати до Сар'яна за місто — згаяти багато часу. Треба спішно побачитися з Маріньє. У телефонному довідникові Василь знайшов номер його домашнього телефону і подзвонив.
— Пробачте, ради бога, що я так пізно дзвоню. Мене змусили до того особливі обставини, — промовив він, коли до телефону підійшов Маріньє.
— Приїздіть до мене, я чекатиму на вас. — Маріньє сказав свою адресу.
В домі Маріньє Василь, назвав себе служникові, який відчинив йому двері, тренером тенісного клубу. Коли господар запитав його, навіщо така обережність, Василь відповів: цілком можливо, що хтось із служників мосьє Маріньє теж належить до штурмових загонів полковника де ла Рокка.
— Може, може. — Маріньє насупився, але не сперечався.
Василь розповів йому все, про що тільки-но довідався.
— Не може бути! — Маріньє трохи зблід.
— Джерела інформації ретельно перевірено. Вони не викликають ніяких сумнівів! — Василь стежив за виразом обличчя господаря дому і чекав, що ж той робитиме.
— Подзвоню міністрові і попрошу негайно прийняти мене! — Маріньє назвав потрібний номер і, закінчивши розмову, звернувся до Василя: — Як ви приїхали до мене?
— На таксі.
— Шкода, я думав — своєю машиною. Ну, все одно, — сподіваюся, ми піймаємо таксі!..
Уряд, попереджений про підготовку повстання, стягнув до Національних зборів поліцейських і загін гвардії, щоб захистити парламент від фашистів.
Парижани в подивом і острахом спостерігали, як через майдан Згоди ідуть до парламенту загони фашистів. Перед міністерством морського флоту відбулася справжня битва між демонстрантами і гвардійцями. Горів підпалений фашистами автобус. Лунали вигуки: «Геть Даладьє!», «Хай живе К'япп!»
Депутати боязко поглядали на охорону, виставлену біля Бурбонського палацу, — небезпека, що фашисти вдеруться до будинку парламенту, була цілком реальна.
О шостій годині уряд Даладьє дістав перший вотум довір'я: «за» проголосували триста депутатів, «проти»— двісті сімдесят.
Дев'ята година вечора. Засідання палати депутатів триває. Не припиняється і фашистський заколот. Біля будинку міністерства морського флоту виникає пожежа. Гвардійці пострілами з револьверів одганяють фашистських гомил, які намагаються вдертися до будинку парламенту.
Даладьє вдруге ставить на голосування питання про довір'я урядові. Цього разу за вотум довір'я голосують уже триста шістдесят депутатів.
Через два дні уряд Даладьє все-таки змушений був подати у відставку. Головою уряду національної єдності стає сенатор, колишній президент республіки Гастон Думерг. Міністром закордонних справ — літній Луї Варту, названий згодом апостолом східного Локарно.
Лютий закінчувався. Наближалася весна 1934 року. Здавалося, увесь світ перетворився на велетенський киплячий казан, а політики і власть імущі взяли на себе роль кочегарів, невтомно підкидаючи під той казан пальне. Навіть недосвідченим у політиці людям ставало ясно, що йдеться до війни — до великої, кривавої війни. Не хотіли цього помічати правлячі кола великих капіталістичних держав. Замість того, щоб спинити біснуватого єфрейтора, вони заплющували очі на всі підступи фашистів, сподіваючись, що Гітлерові пощастить зробити те, чого не вдалося зробити Антанті в 1917–1920 роках — знищити Радянську державу. Гітлерівці всіляко підтримували ці надії осліплених ненавистю до комунізму політичних діячів, перетворивши антикомунізм на державну доктрину фашистської Німеччини. У Берліні відверто заявляли про свій намір «всіма засобами боротися проти небезпеки більшовизму», «покінчити із. світовим комунізмом», «ліквідувати Радянський Союз». На ці антикомуністичні, антирадянські заклики гітлерівців відгукувались серця правлячих кіл капіталістичних держав, особливо керівників монополій Сполучених Штатів Америки.
І ось наслідок: перед фашистською Німеччиною навстіж відчинилися двері сталевих сейфів, долари широким потрком потекли до фашистів. Було укладено десятки договорів та угод на поставку Німеччині стратегічної сировини, озброєння і навіть найновіших авіаційних моторів. Од Америки не відставала й Англія. Британські банки «Імперіал кемікл індастріс», «Віккерс-Армстронг», «Хіггінс енд К°» та інші, — неабияк фінансували німецькі підприємства, що виробляли зброю. Як сказав американський посол у Берліні Додд, «… англійці самі порушили Версальську угоду, продаючи Німеччині літаки та іншу військову техніку».