Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Звичайно, варто, — погодився Ковачич. — В Америці, я певен, ви знайдете те, що вас цікавить. Хочете, дам вам рекомендаційного листа?
— Це було б чудово! Але ви так багато зробили для мене, що я не наважуюсь завдавати вам клопоту ще раз…
— Дрібниці. Насамперед відрекомендую вас своєму батькові — старий орудує великими ділами і може бути вам корисний. Він дуже любить слов'ян і, думаю, зробить для вас усе, що зможе. А ще дам вам листа до одного мого приятеля, з яким я разом учився в коледжі. Це син нафтового магната Адамса, а сам — віце-президент «Стандард ойл компані».
— Джо, вас послав мені сам господь бог! Я навіть не знаю, як вам віддячити! — вигукнув Василь.
— Не такий я вже некорисливий, як вам здається!.. Часом я думаю — чи не стати мені вашим компаньйоном? У мого старого чудовий нюх на бізнес, — якщо він почує, що, торгуючи з Німеччиною, можна добряче заробити, то відвалить мені якихось сто-двісті тисяч доларів. Але, ставши вашим компаньйоном, я зовсім не збираюсь кидати державну службу. Певно, ви погодитесь зі мною, що, будучи віце-консулом, а згодом і консулом, а може, навіть радником американського посольства в якійсь європейській державі, я дам більше користі нашій справі, ніж коли стану звичайним бізнесменом?
— Безумовно! — Василя зацікавила ініціатива американця. — Вчасно добута інформація інколи важить у бізнесі значно більше, ніж хитра комбінація найздібнішого комерсанта. Зробімо так: я поїду в Штати, роздивлюся там на місці і, повернувшись, докладно поінформую вас, — тоді й вирішимо остаточно. Зараз одне скажу: я був би щасливий, коли б мав такого компаньйона, як ви, Джо!
— Радий чути це. У свою чергу можу сказати: у вас, Кочеку, світлий розум, ви все схоплюєте на льоту, з вами приємно мати справу!
Перед від'їздом Василь запитав Жубера, чи не буде той заперечувати, якщо він вилучить з підприємства п'ятдесят тисяч франків у рахунок своєї частки? Йому треба послати гроші додому батькові.
Жубер охоче погодився — навіть сто тисяч! Василь зробив ще один хід — запитав Жубера: що той вчинить, якщо виникне потреба і йому, Кочекові, доведеться покинути фірму? Чи вважатиме Жубер за краще вести діла фірми самому, чи візьме нового компаньйона?
Жубер здивувався, — він був не готовий відповісти на таке запитання і тому тільки мовчки знизав плечима.
Перевівши п'ятдесят тисяч франків в американські долари, Василь поклав їх через Паризьке відділення в американський банк, що мав тісний зв'язок з важкою промисловістю Німеччини.
Подружжя Кочеків їхало в другому класі великого океанського пароплава. Подорож була приємна. На небі жодної хмаринки, море спокійне, каюта затишна. У великому басейні підігріта морська вода, — купайся хоч цілу добу. Вечорами в просторому залі зі шкіряними кріслами демонструвалися кінофільми. У барі грав джаз, і після вечері пасажири розважалися танцями.
Уранці Кочеки вставали, тільки-но починало світати, піднімались на палубу і довго стояли біля борту, спостерігаючи, як народжується новий день, — прокидається океан, і його зеленкуваті Води осяває сонячний блиск. У ці хвилини здавалося, що в повітрі лунає пісня. Затамувавши подих, вони слухали ту дивовижну пісню, а думки несли їх далеко — у рідні краї, до забутого дитинства, і життя вже не показувалося таким тривожним, яким було насправді…
Контрольний пункт Нью-Йорка складався з двох суміжних заліа У першому, просторішому, прибулі, чекаючи виклику, пили каву з бутербродами чи прохолодні напої, а в другому залі, за скляною перегородкою, сиділи за довгими столами контролери.
Василь з Лізою сіли за маленький столик і замовили каву, спостерігаючи те, що відбувається в сусідньому залі. Коли надійшла їхня черга, контролер, повертівши в руках паспорт, спитав:
— Загубили, чи що, свій паспорт у Європі?
— Схоже на те…
— Не розумію!
— Упав у річку, намочив паспорт. Довелося просити новий…
— Зайвого, мабуть, хильнули!
— Було.
— Зрозуміло. Досить нашому братові виїхати із Штатів — і готово: наче з ланцюга зриваємося! — Контролер поставив свій штамп і передав паспорт сусідові. Далі все пішло як по маслу — всі п'ять представників різних відомств Америки, починаючи з розвідки і кінчаючи еміграційними установами, поставили свої штампи. Останній контролер, повертаючи Василеві паспорт, сказав, що той може залишити порт після того, як його речі оглянуть у митниці. Лізу ні про що не запитали.