Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Добре, «батьку». Єдине, про що я вас прошу, налагодьте з нами надійний і постійний зв'язок.
— Про це ми подбаємо, — пообіцяв «батько». — Скажи, Василю, якщо виникне потреба ліквідувати діла у Франції, ти зможеш зробити це швидко?
— Хоч завтра!
— Скільки дістанеш за свою частку в рекламній фірмі?
— Якщо в мене буде ще трохи часу, я зможу довести свій капітал до трьохсот тисяч, а може й більше. Останнім часом, коли надійшли замовлення Лейпцігського ярмарку, наші прибутки дуже збільшились. Незабаром, якщо встановимо ділові зв'язки з Америкою, вони стануть ще більшими.
— Чудово! Коли продаси свою частку, гроші переведи на долари і поклади їх, як ми й домовилися, в солідний нью-йоркський банк. Ці гроші знадобляться тобі, — надалі всі витрати робитимеш із своїх коштів, на нас не розраховуй.
— Гроші для мене не проблема. Я навчився заробляти їх тут, зароблю і в Німеччині.
Вранці, прощаючись, «батько» порадив Василеві вивідати — чи не можна буде, якщо виникнуть якісь надзвичайні обставини, покластися на друзів з тенісного клубу— на де ла Граммона й Маріньє. Про відпустку не було сказано жодного слова, і Василь зрозумів, що зараз просити її — марна річ.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Минали день по дню. Париж розважався — ресторани, кафе, особливо нічні клуби і вар'єте, були повнісінькі. На Великих бульварах влаштовувались виставки художників, магазини і салони демонстрували нові моди до майбутнього осінньо-зимового сезону. І все-таки за всім цим відчувалась поки що невиразна тривога.
До Парижа приїхав професор Ніколаї. Сар'ян не тільки зустрів ученого на вокзалі, але й узяв у нього інтерв'ю.
— Великий оригінал цей професор, — розповідав Василеві журналіст. — Знаєте, як відповів на моє запитання, чи здогадувався він про небезпеку, що загрожує йому. «Річ у тому, — сказав він, — що всі люди смертні. Покинули цей світ видатні вчені, художники, полководці, монархи, — покинемо й ми, а як, внаслідок чого, повірте, мені зовсім байдуже». — «Але ж природа вклала в кожну живу істоту інстинкт самозбереження, — спробував я заперечити, — нікому не хочеться вмирати передчасно». — «Звичайно! Якщо ви гадаєте, що мені не хочеться жити, то глибоко помиляєтесь, інакше я не покинув би свою батьківщину, знаючи заздалегідь, що не скоро повернуся туди». На моє останнє запитання, що ж він думає робити в Парижі, вчений дав грунтовну відповідь. «Насамперед займатимуся своїм ділом — за короткими записами хочу відновити картину староримського городища середини третього століття до нашої ери і опублікувати попередні дані про нього. На жаль, я не встиг закінчити розкопки. Але й того, що добуто із землі й вивчено, досить, аби зробити деякі цікаві висновки… Читатиму лекції в Сорбонні, де колись учився сам… А ще треба щось зробити, відкрити людям очі, щоб вони усвідомили навальну небезпеку. Як це зробити, — признаюся, сам ще не знаю. Я ніколи не цікавився політикою. Більше того, зневажав людей, які присвятили себе цій, на мій погляд, марній справі. Але я нещодавно зрозумів, що своєю пасивністю мимоволі ллю воду на млин чорних сил. Твердження, що фашизм — породження тільки нашого часу, — глибока помилка. В усі часи диктатори різних рангів і здібностей робили те саме, що сьогодні робить Гітлер, — грали на релігійному фанатизмі або шовінізмі мас, намагалися відвернути їх од внутрішніх труднощів та суперечностей і спрямувати їхню енергію на спеціально вигаданого зовнішнього ворога». Справді, чоловік прозрів, нічого не скажеш! — закінчив свою розповідь Сар'ян. — Честь і хиала професорові! — сказав Василь.
Від Клода Гом'є надходили з Америки бадьорі вісті. Вітрини великого універсального магазину в центрі Нью-Йорка, які він оформив, справили гарне враження.
Слідом за цим з Америки посипалися замовлення. Василь не помилився в своїх сподіваннях: замовлення були вигідні й значно збільшували прибутки фірми.
На початку нового навчального року Лізу зарахували на основне відділення, і вона, досі вільна слухачка, тепер стала повноправною студенткою Сорбонни. З радістю вона розповіла чоловікові про бурхливу овацію, яку студенти й викладачі влаштували на честь професора Ніколаї. Він упізнав її в натовпі студентів, підійшов і міцно потис руку. Проте Ліза не збагнула, що то могло означати — вчений просто симпатизував їй чи зрозумів, що вона причетна до його запрошення в Париж…
Після важкої поїздки Ліза почувала себе погано, хоч і приховувала це від Василя. Замислившись, вона, бувало, мовчала годинами. У розмовах з Василем часто нагадувала про майбутній переїзд до Німеччини.