Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Того дня він більше не поїхав у контору, дочекався Лізи і розповів їй про незвичайні події дня.
— Боже!.. Чому ти раніше не сказав мені про це? — схвильовано запитала вона.
— Щоб завчасно тебе не тривожити. Як бачиш, усе гаразд. Тепер нам з тобою лишається зробити ще один подвиг, і тоді гру буде завершено.
— Який подвиг?
— Мадам, ми маємо обвінчатися в церкві.
— Ти збожеволів!
— Ніколи в житті я не був так впевнений у своїх розумових здібностях! Я одержу американський паспорт, і ми обвінчаємось у нашого милого кюре. Думаю, що, взявши велике пожертвування, він не вимагатиме від нас усіляких довідок та метрик. Тоді ти, моя дружина, станеш підданою Сполучених Штатів Америки!
— Щось усе дуже просто в тебе виходить.
— Не будемо завчасно тривожити душу сумнівами!.. Чи не краще піти в оперу?
Того ж вечора, повернувшись із театру, Василь прочитав на четвертій сторінці «Парі суар» замітку, набрану петитом:
«Врятували американця.
Сьогодні, о четвертій годині, якийсь американський турист, найнявши човна в мосьє Роше, надумав покататися по Сені. Сідаючи в човен, він оступився і впав у воду. Не вміючи плавати, турист пішов на дно і, певне, втопився б, аби не двоє відважних французів — хазяїн човнової станції мосьє Роше та юнак років вісімнадцяти, що проходив у цей час понад Сеною. Молодий француз зняв піджак, не вагаючись кинувся в річку, ризикуючи життям (згадаймо, що потопаючі звичайно хапаються за своїх рятівників), пірнув і допоміг невдасі туристові піднятися на поверхню. Цей юнак та мосьє Роше витягли потерпілого на пристань і подали йому першу допомогу.
Щедро винагородивши своїх рятівників, американець зупинив першу стрічну машину і поїхав.
Юнак відмовився назвати своє прізвище».
— Молодець Сар'ян, — сказав Василь, подаючи Лізі газету.
Другого дня він одніс Ковачичу зіпсований паспорт та свою фотокартку. Той поставив у куточку її печатку і порадив теж добре намочити в забрудненій мастилом та гасом воді, а потім подати всі документи секретареві консульства.
— Заповнюючи анкету, напишіть своє справжнє прізвище й ім'я, на запитання про сімейне становище дайте відповідь — неодружений, — ще раз нагадав Ковачич і додав: — Все буде о'кей! Патрон поїхав, і тепер я тут хазяїн.
Секретар консульства, повертівши в руках Василів паспорт, сказав:
— Так, зіпсований безнадійно! Скажіть, містере Кочеку, поліцейські не склали протокола про подію?
— Не знаю, мені ніхто нічого не казав… Хоча, стривайте, в якійсь газеті надрукували замітку про те, як я упав у воду і як відважні французи врятували мене, хоч я їхньої допомоги зовсім не потребував.
— У вас збереглася ця газета?
— Навряд, але якщо вона потрібна, то можна знайти. Замітку було надруковано того ж дня у вечірній газеті, а от в якій — назви не пригадую.
— «Парі суар», — промовнп секретар.
— Так, щось схоже на це…
— Було б доцільно додати до нашої заяви вирізку з цієї газети, — сказав секретар і запропонував Василеві прийти по новий паспорт днів через три-чотири.
— Добре, мені нема куди поспішати. Але, розумієте, жити в цьому місті без документів неможливо. Затопив кому-небудь у пику — покажи полісменові документа…
— Це правда. — На обличчі секретаря з'явилося щось схоже на усмішку. Він дістав з шухляди письмового столу бланк консульства, присунув до себе портативну машинку і сам настукав довідку про те, що паспорт підданого Сполучених Штатів містера Кочека справді в американському консульстві в Парижі. Подаючи підписану і засвідчену печаткою довідку Василеві, він нагадав, щоб містер Кочек не забув прихопити з собою вирізку з газети, коли прийде по паспорта.
— Велике вам спасибі! — Василь підвівся з крісла. — Усе-таки признайтесь, містере Кочеку, зупинив його секретар, — того дня ви добре хильнули, інакше не опинилися б у Сені!
— Був гріх, — весело підморгнув Василь.
Через три дні містер Джозеф Ковачич, який тимчасово заступав консула Сполучених Штатів Америки в Парижі, урочисто вручив новенький паспорт американському громадянинові Ярославу Кочеку і порадив ставитися до важливого документа, яким, безперечно, є американський паспорт, дбайливіше.
Увечері, з нагоди щасливого завершення такої ризикованої операції, Василь влаштував для Ковачича великий банкет у російському ресторані під старовинною назвою «Слов'янський базар».
У Парижі знову зима. Сірі дні, холодний вітер, мокрий сніг з дощем. Але зимовий холод ніяк не позначився на кипінні політичних пристрастей. У Парижі ні на мить не вщухала боротьба між партіями і окремими угрупованнями. Керівництво соціал-демократичної партії, занепокоєне посиленням впливу комуністів, відмовилось од подальшого зміцнення єдиного фронту. Ліберальна буржуазія, боячись, з одного боку, свого народу, а з другого — агресії фашистської Німеччини, розгубилась і не знала, що робити. Промислові магнати відкрито шукали шляхів для змови з Гітлером. Фашистські організації, такі, як «Колишні фронтовики», «Патріотична молодь» та «Бойові Хрести», шаленіли, прагнучи захопити владу.