Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
«Дівчатка! Я йду! Допомога близько!» — прошепотіла я і подумки додала менш оптимістичне: «Якщо ви там є, звичайно».
Я спустилася на дві сходинки й зрозуміла, що не зможу далі втримувати дерев’яні двері.
«От що значить руки короткі!» — весело сказала я вголос. Необхідність залишитися в темряві відгонила жахом. Доводилося підбадьорювати себе подібними безтурботними фразами. Я завжди почувалася краще, щойно починала вдавати, ніби добре почуваюся. З відразою понишпорила вільною рукою по вкритій павутинням потинькованій стіні, але так і не знайшла вимикача. Нерозумно було й далі стояти на сходах. Я власноруч зачинила рипучі двері й завмерла, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Цього щастя так і не дочекалася, плюнула й рушила вниз. Дісталась до металевих дверей, заходилася намацувати замок. Коліщатко відмовлялося крутитись у потрібний бік. Тобто замок виявився незамкненим.
«Нічого дивного! Просто всередині хтось є. Це нормально. Люди, заходячи в приміщення, не замикають його ззовні. А ось твоя наявність тут — це ненормально. Вдираєшся на чужу територію. Скрадаєшся потемки, лякаючи себе і людей. Навіщо?».
На жаль, руки в мене працювали швидше, ніж мізки. Я вперлася долонями в двері й почала їх відчиняти. Плавно й безгучно металеве громаддя зрушило з місця. Відразу посвітлішало. Я знову потрапила в щось на кшталт передпокою. Довгого, вузького, з гладкими білими стінами й офіційними лампами денного світла на стелі. Закінчувався він… дверима, близнюками попередніх. Мені раптом почало здаватися, що послідовність цих дверей нескінченна. Що ж, повернутися ніколи не пізно. Наявність освітлення дивовижно повернула мені колишню рішучість. Я наблизилася на крок до нових дверей і відчула, як попередні повільно зачинилися за моєю спиною.
«Ну, ні! Тільки й бракувало бути живцем похованою між двома дверима!».
Передчуття рідко мене підводило. Я кинулася назад. Ні ручок, ані замкової шпари по цей бік жахливої залізяки не було. Я простромила нігті в щілину між дверима й одвірком. Ризикуючи манікюром, потягла на себе. Вийшло… Хоч і з натугою, але це важкелецьке громаддя піддавалося відкриванню.
«А як могло бути інакше? Чого б дверям було не відчинятися? Ти, Катерино, просто боягузка! Придумуєш бозна-що, видаєш це за велике передчуття і зриваєш важливі справи, — вичитували мені зсередини. — Нерозумно не подивитися, що це все-таки за приміщення. Сказала „а“, то проказуй далі весь алфавіт. Уперед!».
Двері попереду теж мали замка й теж не були замкнені.
«Я поводжуся зовсім уже непристойно, бо ж заходжу без дозволу», — подумала я і штовхнула ці двері. За ними побачила… А ви що подумали? Знову двері! Такі самісінькі, як і двоє попередніх. Це вже нагадувало витончене знущання. Я кинулася вперед і розчахнула їх.
Тої ж миті почувся такий звук, неначе хтось бив посуд, і відчайдушний жіночий лемент.
— Ні! Не рухайтеся! Не торкайтеся ні до чого!
Я слухняно завмерла, нічого не розуміючи, й раптом відчула себе абсолютно щасливою. Переді мною стояла дівчина з фотографії Алли. Бліда й перелякана. Але та сама. Кирпата дівчинка з колючим поглядом і жорсткими рудими патлами, що гостро впиралися в плечі.
— Лар! — гукнула Алла кудись углиб ненабагато ширшої за пройдені мною на цьому шляху кімнати. — Ларо! Прокидайся, до нас гості! Тільки не рухайтеся, добре? — знову звернулася до мене знайдена Героїня.
Про всяк випадок я вирішила послухатись поради.
— А що, у вас тут речі не тільки рухаються, а ще й стріляють? — посміхнулась я.
— Ці двері зсередини не відчиняються, — тремтячим голосом промовила Алла. — Не відходьте, бо вони замкнуться. Розумієте?