І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
3 певного часу стала помічати, як зникає то одна, то друга книжка. Спершу приписувала це своїй неуважності, та одного разу замість томика Тургенева знайшла на столі «Житіє святих» і тоді зрозуміла, хто це дбає про її духовне виховання.
Стала обережнішою, хитрішою. На видному місці, щоб одразу впадало в очі, клала розгорнену біблію, а Гоголя чи Надсона — під подушку і крадькома, як лишалася в хаті сама, читала й перечитувала, впиваючися заборонним плодом. У такі хвилини була по-справжньому щаслива: забувала про все.
Але й цих хитрощів вистачило ненадовго. Як зумів увійти до хати Оксен, щоб вона не почула нічого, Таня так і не змогла зрозуміти. Помітила його тільки тоді, коли вже було пізно. З суворим, осудливим обличчям узяв з її рук маленький томик, показав на ікони очима, похитав головою. І Тані раптом здалося, що й боги на образах усі разом захитали головами, не спускаючи з неї осудливих поглядів, і вона сиділа перед ними, беззахисна, маленька, як мишка, вбираючи голову в плечі. А Оксен, не кажучи й слова, взяв зі столу «Біблію», поклав дружині на коліна.
Все так же мовчки вийшов із хати. Осуд так і бринів на його обличчі, на обличчях богів, осудом дихала вся хата, все, що було в ній, і Таня, пригнічена до краю, кинулася до єдиної речі, від якої не віяло осудом, — до своєї маленької скриньки, що сиротою тулилася до стіни, обійняла її і заплакала.
Є сльози, які забуваються. Є сльози, які прощаються. Але оці свої сльози не зможе Таня ані простити, ані забути.
Може, тому найсвітліші порухи його душі здавалися їй підозріло нещирими.
Якось Оксен, у хвилини душевного розм’якшення, сказав:
— Як мені хочеться, щоб Альоша вважав тебе за рідну матір!
В його голосі забриніло таке щире чуття, що воно навіть зворушило Таню. Тим більше, що мова йшла про Олексія. Не про Івана, на рік старшого від неї, що не приховував своєї неприязні до мачухи, а про Альошу, який удався, мабуть, у свою матір: був ласкавий та лагідний, як молоденький бичок. Таня хотіла вже була відповісти, що вона сама бажає цього, як Оксен, щось надумавши, весело сказав:
— Знаєш що, давай я його буду лаяти, а ти його потім жалій!
Танина зігріта душа відразу ж ображеним равликом втягнулася в свою черепашку. Так, начеб хтось запропонував їй платити за кожен порух любові.
— Не треба! — сказала тоді вона, і Оксен так і не міг зрозуміти, чому ж не треба. Добився лише того, що Таня ще більше замкнулася в собі, ще більше віддалилася від нього.
А потім в її життя прийшла дитина. І хоч Таня не знала, якою вона буде, ким появиться на світ — хлопчиком? дівчинкою? — однак відчувала її всім тілом і була щаслива оцим відчуттям. Щось світле й радісне стукалося в її життя, обіцяло скрасити безрадісні будні, прийти їй на поміч, виповнити її передчасно зів’яле, порожнє серце новим, свіжим і дужим чуттям. Щось таке рідне, таке дороге, що вже зараз Таня просинається, і засипає із думкою про нього, і часто шукає в нього захисту, а то й порятунку від невтішних думок.
Про все це надумалася Таня, розтривожена нежданим Федьковим приїздом.
А Федько міцно спав, безтурботний, наче дитина, і снилися йому гарячі січі, й француженка, і Олесині напоєні весняною просинню очі. Все це снилося Федькові, тільки не снився Гайдук і майбутня зустріч із ним, бо ніколи, навіть у сні, не загадував він наперед, що з ним буде, а, махнувши на оте «буде» легковажно рукою, пер собі навмання, і вже не він за долею, а власна доленька втомлено воліклася за ним, проклинаючи ту нещасливу годиноньку, що напоумила її злигатися з оцим шалапутою! І якщо доля його, може, й не виспалася, як слід: поскиглувала під лавкою, зализуючи натоптані ноги, то Федько встав уранці, як росичкою вмитий: свіжий, рум’яний, наче й не хилив учора ввечері чарку за чаркою, і все так же переможно в’юнилися молоді вуса над червоною веселою губою.
— А що, сеструню, чи не час уже й снідати? Та й по чарці не завадило б!
Зачувши про чарку, Оксен, що й досі лежав, як з хреста знятий, тільки застогнав, згадуючи сам собі всіх великомучеників святих.
За сніданком Федько згадав про Олексія:
— Що це його досі не видно? Чи не запарубкував у селі?
— Він ще вчора прийшов, — сказала Таня, що сиділа навпроти, не зводячи любовного погляду з брата. — Передав, що сьогодні вранці приїде ординарець з конем.
— А голова?
— Голова сказав, що як він тобі потрібний, то ти дорогу до нього знайдеш.
Федько різко відставив кухоль — аж хлюпнуло на стіл молоко, звів над переніссям брови:
— Так і сказав?.. Мені?.. Ну, зустрінуся ж я з ним!
— Федю, не треба! — вхопила його за руку Таня. — То страшна людина!