І будуть люди

Якось Оксен, у хвилини душевного розм’якшення, сказав:

— Як мені хочеться, щоб Альоша вважав тебе за рідну матір!

В його голосі забриніло таке щире чуття, що воно навіть зворушило Таню. Тим більше, що мова йшла про Олексія. Не про Івана, на рік старшого від неї, що не приховував своєї неприязні до мачухи, а про Альошу, який удався, мабуть, у свою матір: був ласкавий та лагідний, як молоденький бичок. Таня хотіла вже була відповісти, що вона сама бажає цього, як Оксен, щось надумавши, весело сказав:

— Знаєш що, давай я його буду лаяти, а ти його потім жалій!

Танина зігріта душа відразу ж ображеним равликом втягнулася в свою черепашку. Так, начеб хтось запропонував їй платити за кожен порух любові.

— Не треба! — сказала тоді вона, і Оксен так і не міг зрозуміти, чому ж не треба. Добився лише того, що Таня ще більше замкнулася в собі, ще більше віддалилася від нього.

А потім в її життя прийшла дитина. І хоч Таня не знала, якою вона буде, ким появиться на світ — хлопчиком? дівчинкою? — однак відчувала її всім тілом і була щаслива оцим відчуттям. Щось світле й радісне стукалося в її життя, обіцяло скрасити безрадісні будні, прийти їй на поміч, виповнити її передчасно зів’яле, порожнє серце новим, свіжим і дужим чуттям. Щось таке рідне, таке дороге, що вже зараз Таня просинається, і засипає із думкою про нього, і часто шукає в нього захисту, а то й порятунку від невтішних думок.

Про все це надумалася Таня, розтривожена нежданим Федьковим приїздом.

А Федько міцно спав, безтурботний, наче дитина, і снилися йому гарячі січі, й француженка, і Олесині напоєні весняною просинню очі. Все це снилося Федькові, тільки не снився Гайдук і майбутня зустріч із ним, бо ніколи, навіть у сні, не загадував він наперед, що з ним буде, а, махнувши на оте «буде» легковажно рукою, пер собі навмання, і вже не він за долею, а власна доленька втомлено воліклася за ним, проклинаючи ту нещасливу годиноньку, що напоумила її злигатися з оцим шалапутою! І якщо доля його, може, й не виспалася, як слід: поскиглувала під лавкою, зализуючи натоптані ноги, то Федько встав уранці, як росичкою вмитий: свіжий, рум’яний, наче й не хилив учора ввечері чарку за чаркою, і все так же переможно в’юнилися молоді вуса над червоною веселою губою.

— А що, сеструню, чи не час уже й снідати? Та й по чарці не завадило б!

Зачувши про чарку, Оксен, що й досі лежав, як з хреста знятий, тільки застогнав, згадуючи сам собі всіх великомучеників святих.

За сніданком Федько згадав про Олексія:

— Що це його досі не видно? Чи не запарубкував у селі?

— Він ще вчора прийшов, — сказала Таня, що сиділа навпроти, не зводячи любовного погляду з брата. — Передав, що сьогодні вранці приїде ординарець з конем.

— А голова?

— Голова сказав, що як він тобі потрібний, то ти дорогу до нього знайдеш.

Федько різко відставив кухоль — аж хлюпнуло на стіл молоко, звів над переніссям брови:

— Так і сказав?.. Мені?.. Ну, зустрінуся ж я з ним!

— Федю, не треба! — вхопила його за руку Таня. — То страшна людина!