І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Ну, годі, годі про це, — втихомирював Федора Гінзбург. Усе ще тримаючи його за руку, підвів до столу, змусив сісти на лаву. — Ніж сваритися даремно, давайте поговоримо про справи. — Він ледве помітно гаркавив і час від часу посмикував правою щокою. — От у товариша Василя є нові, цікаві дані про банду Гайдука…
— Які ж це дані? — все ще ігноруючи Ганжу, питає у Гінзбурга Світличний.
— Товаришу Василь, розкажіть.
— Та що тут розказувати, — неохоче почав Ганжа, теж уникаючи поглядом Світличного, — знову Гайдук у нашому повіті об’явився…
— Де? — аж підскочив Федько: так би, здається, й кинувся в погоню!
— Та далеченько звідси, в Пилипівці. Верстов, мабуть, із тридцять звідси. Заскочив серед білого дня, коли й не сподівалися, спалив сільраду, школу, чотирьох активістів повісив…
— Що ж вони гав там ловили! — вигукнув досадливо Світличний.
— Та кажу ж, серед білого дня, коли й не сподівалися! — сердито повторив Ганжа. — Його ж, гада, не чутно було в нас уже місяців зо два, десь аж по той бік Полтави ганялися за ним… А це тут об’явився…
— Давно це було?
— Позавчора. Тих товаришів замучених тільки сьогодні поховали.
— Жалко людей, — сумно озвався Гінзбург, посіпуючи правою щокою. — Ми, товаришу, всім тобі допоможем, аби тільки швидше знешкодити банду… Он товариш Василь пропонує організувати тобі на поміч загін із місцевих активістів…
— Дякую, я вже сам обійдуся, — холодно перебив Світличний.
— Зажди, — застережно наставив долоню Гінзбург, — не гарячкуй. Є в твоєму загоні місцеві?
— Здається, нема.
— От бачиш! А Гайдук, як і більша частина його бандитів, родом із нашого повіту. Із очима зав’язаними кожну стежину знайде… То як ти його ловитимеш, не знаючи, де гайок, а де — переярок?
Федько збентежено промовчав.
— І потім — у нього майже в кожному селі є своя агентура. Ти в них із загоном своїм як на долоні ходитимеш. І буде він з тобою у кота й мишку гратися… Ляндер саме на цьому й обпікся: не захотів обпертися на місцевий актив, ганявся за Гайдуком наосліп та й напоровся на засідку… Отак, товаришу…
І хоч як важко це Федькові, а доводиться згодитись.
— Тільки прошу вже, коли сядемо на коней, слухатись беззаперечно, — похмуро сказав він, адресуючись в основному до Ганжі.— Там ніколи буде дискусії розводити — нагаєм буду кресати!
— Оце по-діловому! — знову залився Гінзбург своїм щирим дитячим сміхом так, що й Федько не витримав — показав веселі зуби. Навіть на суворому обличчі Ганжі з’явилася якась подоба усмішки. — Ти чуєш, товаришу Василю, що вам погрожує?
— А ми вже лякані,— відізвався Ганжа і вперше звернувся безпосередньо до Світличного: — Ми, товаришу, теж у громадянську не на печах у просі сиділи — довелося понюхати й нам… А Гайдука треба придушити, поки він ще кому петлі не накинув… Я вже з певними людьми із навколишніх сіл зв’язався: щоб одразу дали нам знати, як тільки бандити об’являться. Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається…
— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу:
— А що тепер накажете мені робити?
— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо… Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати… Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти…
— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?
— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.
Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:
— Хрестини? Які ще в біса хрестини?
— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.
— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько. — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!
— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа. — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить… А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю…
— Така важка?
— Та не так щоб і дуже важка… Якраз по літах… Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!