І будуть люди

— Здається, нема.

— От бачиш! А Гайдук, як і більша частина його бандитів, родом із нашого повіту. Із очима зав’язаними кожну стежину знайде… То як ти його ловитимеш, не знаючи, де гайок, а де — переярок?

Федько збентежено промовчав.

— І потім — у нього майже в кожному селі є своя агентура. Ти в них із загоном своїм як на долоні ходитимеш. І буде він з тобою у кота й мишку гратися… Ляндер саме на цьому й обпікся: не захотів обпертися на місцевий актив, ганявся за Гайдуком наосліп та й напоровся на засідку… Отак, товаришу…

І хоч як важко це Федькові, а доводиться згодитись.

— Тільки прошу вже, коли сядемо на коней, слухатись беззаперечно, — похмуро сказав він, адресуючись в основному до Ганжі.— Там ніколи буде дискусії розводити — нагаєм буду кресати!

— Оце по-діловому! — знову залився Гінзбург своїм щирим дитячим сміхом так, що й Федько не витримав — показав веселі зуби. Навіть на суворому обличчі Ганжі з’явилася якась подоба усмішки. — Ти чуєш, товаришу Василю, що вам погрожує?

— А ми вже лякані,— відізвався Ганжа і вперше звернувся безпосередньо до Світличного: — Ми, товаришу, теж у громадянську не на печах у просі сиділи — довелося понюхати й нам… А Гайдука треба придушити, поки він ще кому петлі не накинув… Я вже з певними людьми із навколишніх сіл зв’язався: щоб одразу дали нам знати, як тільки бандити об’являться. Бо щось мені здається, що він до нашої Тарасівки підбирається…

— Може бути, — погодився Федір. Гнів його охолов, він уже спокійніше міг подумати про те, що Гінзбург і Ганжа мають, біс візьми, якусь рацію, коли радять йому використати місцевий актив. І, вже звертаючись до Гінзбурга, з ледь помітною ноткою зверхності: ви, мовляв, не дуже всерйоз сприймайте оце, що я зараз вам скажу:

— А що тепер накажете мені робити?

— Ми не маємо права тобі щось наказувати, — погладив Федькове серце тактовний Гінзбург. — А попросити — попросимо… Дуже добре було б, коли б ти поговорив із нашими людьми, що будуть тобі допомагати… Подивися, яка в них зброя, як добре вміють нею володіти…

— Добре! — розгладив вуса Федько. І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?

— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.

Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:

— Хрестини? Які ще в біса хрестини?

— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.

— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько. — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!

— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа. — У нас такі тут кумасі, що як іде — земля під нею горить… А от як нащот дитини, щоб її на руках нести, то цього вже не знаю…

— Така важка?

— Та не так щоб і дуже важка… Якраз по літах… Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!