У вогні
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-060-4
- Переводчик: Катерина Плугатир
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «У вогні». Краткое содержание книги:
Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться…
— Підйом, — розштовхала я Піту, Фінея та Джоан-ну. — Вставайте — час забиратися геть.
Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.
Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.
Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.
— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію, — промовила я. — Мали рацію.
На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.
— Полуніч.
— Так, це розпочинається опівночі,— підтвердила я. В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це
не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається
0 дванадцятій», — сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як
1 з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.
Вариста кивнула на кривавий дощ.
— Пів на другу, — промовила вона.
— Саме так. Пів на Другу. А о другій отам ляже жахливий туман, — сказала я, вказуючи на джунглі.— Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.
Вона всміхнулась і покірно підвелася.
— Хочете пити? — я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.
Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.
Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.
Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.
— Де? — промовив він.
— З нею все гаразд, — сказав йому Піта, — Вариста в нормі. Вона також тут.
Але Біпер не заспокоювався.
— Де? — наполягав він.
— О! Я знаю, чого він хоче, — нетерпляче промовила Джоанна.
Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.
— Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?
— На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, — пояснив Піта. — Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.
Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.
— Ти б мала сама здогадатися, — відкрито сказала я. — Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.
Очі Джоанни небезпечно звузилися.
— Так, дурницю впорола, еге ж? — промовила вона. — Занадто захопилася, зберігаючи життя твоїм друзям. Поки ти… що? Послала Магс на смерть?
Мої пальці стисли держак ножа на поясі.
— Ану давай. Спробуй, убий мене. Мені до одного місця, що ти з пузом, я тобі горло перегризу, — прори-чала Джоанна.
Я усвідомлювала, що вбити її просто зараз не можу. Але для нас із Джоанною це тільки питання часу. Рано чи пізно хтось когось прикінчить.
— Нам усім слід охолонути, — встряв Фіней, раптово глянувши на мене. Він узяв котушку дроту й повісив її у Біпера на грудях. — Ось твій дріт, Вольте. Наступного разу конкретно кажи, що ти маєш на увазі.
Піта підняв на руки нарешті заспокоєного Біпера й запитав:
— Куди тепер?