У вогні

Фіней сидів на піску, каменем товчучи мушлі.

— Свіжі вони смачніші,— промовив він, виймаючи з мушлі чудовий шматок м’яса та вкидаючи собі до рота.

Його очі й досі були припухлі, але я вдала, що не помічаю.

Зачувши їжу, мій шлунок забуркотів, і я потяглася по шматочок. Але один-єдиний погляд на нігті з засохлою кров’ю зупинив мене. Виявляється, уві сні я порозшкря-бувала собі рани.

— Не роздряпуй, бо занесеш інфекцію, — весело промовив Фіней.

— Десь я вже це чула, — відповіла я.

Я пішла до води і змила з себе кров, міркуючи, що гірше: біль чи сверблячка. Сита і тим, і тим по горло, я вилізла з води, задерла до неба голову й сердито гукнула:

— Агов, Геймітчу, якщо ви там не п’яні як хлющ, було б непогано дістати щось для шкіри.

Аж смішно, *як швидко наді мною з’явився парашут. Я піднесла руку — і тюбик приземлився просто мені на долоню.

— Давно пора! — промовила я, але довго супитись не могла. Геймітч. Скільки я б зараз віддала за змогу побалакати з ним бодай п’ять хвилин!

Я гепнулася на пісок поряд із Фінеєм і відкрутила ковпачок на тюбику. Всередині була темна густа мазь із ядучим запахом — суміш дьогтю і соснової глиці. Витиснувши на долоню трошки мазі, я наморщила носа й почала втирати її в ногу. Дуже швидко сверблячка минулась, і я полегшено зітхнула. Від мазі вкрита струпами шкіра набула жахливої сіро-зеленої барви. Намащуючи другу ногу, я передала тюбик Фінеєві, який із сумнівом спостерігав за мною.

— Ти наче гниєш, — сказав Фіней.

Але сверблячка, либонь, узяла гору над огидою, бо вже за кілька хвилин він також почав лікуватися. Справді, мазь на струпах мала жахливий вигляд. Я не могла стримати зловтіхи від Фінеєвого розпачу.

— Бідолашний Фіней! Уперше в житті ти не надто гарненький? — зронила я.

— Мабуть. Це щось новеньке. І як тільки ти витримувала таке стільки років? — парирував він.

— Просто уникала дзеркал. З часом ти теж забудеш про їхнє існування, — відповіла я.

— Ні, якщо дивитимуся на тебе, — промовив Фіней.

Ми вимастилися з ніг до голови, навіть натерли маззю

одне одному спини в місцях, де спідня білизна не захистила шкіри.

— Піду збуджу Піту, — нарешті промовила я.

— Ні, стривай, — зупинив мене Фіней. — Зробімо це разом. Нависнемо над ним удвох.

У моєму житті залишилося зовсім мало приводів для смітги. тпж я поголилася на ітей жапт. Ми сіли обабіч

Піти, схилили до нього свої вимащені мармизи й потрусили його.

— Піто, Піто, прокинься, — промовила я м’яким вкрадливим голосом.

Повіки Піти здригнулись, він розплющив очі — і підстрибнув, ніби його шилом укололи.

— А-а-а!

Ми з Фінеєм повалилися на пісок і розреготалися. Не могли зупинитися — бачили Пітині спроби зберегти презирливий вираз обличчя, і нас знову аж трусило. Коли ми нарешті оговталися, мені на думку спало, що Фіней Одейр не такий уже й поганий. Принаймні не такий уже й дурний і самозакоханий, як я вважала. Зовсім не такий. Щойно я дійшла такого висновку, поряд зі мною приземлився парашут зі свіжою хлібиною. Ще з минулого року я пам’ятала, що всі подарунки Геймітча завжди несуть у собі певне повідомлення. Цей подарунок я зрозуміла як: «Потоваришуй із Фінеєм, і голодна не лишишся».