Тварина, обдарована розумом

Як і оголосили напередодні, 6 січня о тринадцятій годині з короткою промовою виступив по телебаченню президент Сміт. Хоча його виступ був викладений вишуканою мовою й скомпонований з найшляхетніших понять, його невиразні висновки взагалі мало відрізнялися од висновків, що їх зробив ПОП. Правда, ПОП і не натякнув на бога, а Олберт Монро Сміт скрупульозно зважив на велику традицію Білого дому: він залучив на свій бік бога, мораль і воїнство господнє до захисту Штатів. До нього в часи кризи жоден президент не нехтував цим і, до речі, не без підстав, бо щоразу бог дозволяв себе завербувати й сумлінно служив: справді, ніхто ніколи не загарбував і не бомбардував північноамериканську територію, ніколи Сполучені Штати в часу свого виникнення не програли жодної війни, що їх вони вели.

Кожному, хто спостерігав за черговою появою Олберта Монро Сміта на телеекрані, ставало ясним, чому він здобув у юрби більше прихильності, ніж Джім Крунер. Хоча він давно посідає різні відповідальні пости, Олберт Монро Сміт зберіг зовнішність, котра мала для його успіху таке саме значення, як і слава його предків: невимушеність, мускуляста шия спортсмена, відверта й чарівна усмішка надавали йому в сорок п’ять років вигляду студента. Водночас цей юнацький вигляд ніби відтінявся поважністю його пильних, глибоко запалих сірих очей. Відомий оглядач Малколм Манстер мовив про нового президента, що «той знайшов спосіб поєднати два види сексуальної привабливості: молодості й зрілості».

Втупившись серйозними очима в телеглядачів, президент вимовляв слова зовсім без жестів, спокійним, приглушеним і навіть солодкуватим голосом, що надало його промові чогось проповідницького. «Америка, — сказав він, — завжди була глибоко мирною країною. Сьогодні вона залишається вірною своїй традиції й не намагається завоювати ніякої території в Азії, ніяких нових багатств, але вона готова з божою допомогою боронити свободу й демократію всюди, де загрожує комуністична агресія. Повторюю, наші збройні сили не шукають ніяких корисливих пожитків ні на морі, ні на суші. Навпаки, вони перебувають в Азії, щоб дозволити поневоленим народам невимушено вибрати для себе майбутнє. Саме в цьому наша місія й наша гордість. (Він зробив паузу, й погляд його спохмурнів). Ви знаєте, що 4 січня 1973 року, — цей день назавше залишиться ганебним, — Сполучені Штати стали об’єктом брутального й заздалегідь задуманого нападу в Тонкінській затоці. Немає ніякого сумніву ні щодо природи снаряда, який підірвав американський крейсер «Літл Рок», ні щодо того, кому він належав. Навіть якщо ним скористалися руки в’єтнамців, його виготовили на китайських атомних заводах. Народний Китай несе повну відповідальність за те, що він перший вдався до тієї жахливої зброї й організував проти Сполучених Штатів агресію, котра якщо, не за своїм обсягом, то принаймні за своєю підступністю, підлістю й жорстокістю, нагадує напад на Пірл-Харбор, вчинений 7 грудня 1941 року. Америка не зможе залишитися байдужою до образи, якої вона зазнала. Звичайно, ми перші плескали б у долоні, якби комуністичний Китай зосередив велетенську енергію для поліпшення умов життя свого населення. Але ми змушені втрутитися, бо він для своїх підривних цілей не вагається вдаватися до жахливої зброї. Якщо Америка терпітиме і негайно не дасть відсічі мерзенній агресії, то незабаром усі проблеми між різними країнами світу розв’язуватимуться за допомогою сили. Тоді ми станемо свідками шантажування великими країнами, що володіють атомною зброєю, малих країн, у яких її не мають. Уряд Сполучених Штатів, усвідомлюючи свою відповідальність за долю американського континенту й вільного світу, сьогодні поставив вимогу перед народним Китаєм — під міжнародним контролем демонтувати його атомні заводи. Йому відведено тиждень для розмірковування. Коли мине цей тиждень і ми отримаємо негативну відповідь або ж взагалі її не отримаємо, Сполучені Штати вживуть усіх необхідних заходів, щоб гарантувати свою безпеку».