Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
А коли запали сутінки, і ми сиділи в дверях, звісивши ноги й спостерігаючи за мерехтливими вогниками з сусідніх домів, він сказав: знаєш, жити так, як заведено на пагорбі, не завжди було приємно. Усвідомлюю, що в це важко повірити. Але ми там страждали. Звісно ж, страждання є скрізь, але на пагорбі в нас був той тип страждання, якого я не хотів. Я волію те страждання, що є тут.
Отже, ти оженився на таті, щоб страждати? В моєму запитанні бриніла недовіра.
Його обличчя застигло, немов дерево в тіні. Не знаю, відповів він.
Якщо батько оженився, щоб страждати, то він обрав правильну жінку. Страждання переслідувало матір, мов той коханець. Її батько помер просто в човні від нападу лихоманки, і його тіло поглинула ріка, щоб воно само знайшло собі шлях до моря, зогнило там і було пожерте кальмарами. Її брат помер од укусу змії, геть почорнілий; нога йому так набрякла і так страхітливо смерділа, що він не міг залишатися в домі. Тому спав у човні, аж поки не помер, співаючи пісні смерті та знову й знову намагаючись зірвати місяць з неба. А ще ж була сестра. Востаннє її бачили, коли вона прогулювалася біля підніжжя пагорбів. Один з її сандалів прибило до берега через два дні. Знайшовся також її кошик, де все ще лежав загорнутий у бананове листя обід, але так ніхто і не дізнався, чи вона впала у воду, чи навмисно стрибнула.
Всьому цьому можна знайти пояснення. В Кіемі страждань було подостатком, особливо серед нас, готан, нижчих верств. Не було такої родини, яка б не зазнала тієї чи іншої трагедії — як не нападу акул, то набігу піратів, які жили в печерах. Падіння, зустріч з крокодилом, рана, яка не хотіла гоїтися. Зґвалтування, божевілля, річкова сліпота, киїтна. Можна сказати, що моя мати не була якоюсь незвичайною серед цих людей: усіх їх терзали нещастя.
Коли я була малою, в мене було все. Багно, гуайяви, запах моря. Ми цілі дні проводили на своїх човнах, і нічого нам не бракувало. Зривали на узліссі помаранчі, а іноді тиепо; їх ми розбивали об камінь і видобували середину, що мала колір молодого листя. Робили собі гарпуни, полювали на вугрів та рибу в лиманах; плавали й борюкалися, шукали мушлі й корали, а тоді знову веслували до лісу, робили собі гойдалки з ліан, верещали, плакали, забували про все і сміялися, сміялися. Ми, діти готан. Всі ми були народжені в Чорній Землі, але стигма відсутності джат відокремлювала нас од інших. Старі, що сиділи вздовж каналу, цмулячи вино з цукрової тростини, плювали на воду нам услід, коли ми, проклята флотилія, пропливали повз них.
Ми — це Чод, Мінікі, Джіссавет, Аїнут, Надні, Пиев. Були й інші: Кеді, що помер од лихоманки, Джот, що помер від катару. Вони зникли, а ми продовжували гратися, навіть не згадуючи про них, відчуваючи їх тільки в холодному повітрі, що віяло нам по спинах у лісі. Ми робили рогатки, щоб убивати дрібних птахів з барвистим оперенням. Якщо вдавалося упіймати рибу, пекли її, настромивши на зелене гілля. Ніч у Кіемі западала стрімко, як тільки сонце опускалося за пагорби й тіні, метнувшись по землі, досягали нас.
Я пам'ятаю їх усіх. Найбільше любила Аїнут за її м'яке волосся і стриманий погляд. Зазвичай вона плавала разом зі мною біля дому. Батько називав нас «двома жабками». Спускав нам на мотузках кошички з рисом. Ми любили цю гру: нібито тяглися за кошичками, а самі розгойдували свої човни і робили вигляд, що це ріки довкола нас так вирують, а батько гукав нам, щоб ми стереглися, і показував на уявних крокодилів, на що ми відповідали вереском. Іноді ми пускалися вдвох у дальші виправи, до пляжів, де робили курені з пальмового листя. Аїнут була зі мною, коли я побачила продавців індиго з Седсо, морців з Прева і людей киїтна, що жили в печерах.
Коли хвороба дуже мучить мене, коли важко дихати, батько сидить поруч зі мною. Він залишається при мені так довго, як я того хочу, цілий день, цілу ніч. Він співає мені, розповідає якісь історії, знову й знову промацує кожен мій палець. Великий, вказівний, середній. Розповідає мені все, що спаде на думку, допомагає мені сісти і лягти, вигадує сто ігор, аби приглушити біль. Він дозволяє мені лежати обличчям до дверей, щоб я могла дивитися назовні, отож ми разом рахуємо птахів, що пролітають повз нас, і вигадуємо різні байки про них. Я бачу його обличчя у тьмяному світлі, замкненому в стінах хатини, у світлі, такому делікатному навіть у розпал дня, світлі кольору сірої молі, заслоненому. Я бачу, що він страждає, що зморшки біля вуст стають глибшими, він старіє; для мене це нестерпно, і я плачу. Від плачу стає ще гірше. Для нього нестерпно те, що відбувається зі мною. Заради нього я перестаю плакати і роблю вигляд, що нічого не сталося, мовляв, не переймайся. Я посміхаюся йому і підношу руку, щоб витерти сльози, що затекли в його ріденьку борідку. Обтираю йому лице своїм волоссям, і ми сміємося.