Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
Тусиня розгнівалась, зірвала зі своєї шиї низку коралів і вдарила ними мене по голові. На чолі в мене відразу ж здулася ґуля. Я вийшов із води і сказав до неї:
— Якщо туси Мерці дізнається, що ти вдарила його дурного сина, ти не отримаєш ні зернини навіть і за десятиразову ціну.
Тусиня й сама усвідомила, що це — вже занадто, тож сказала крізь стогін:
— Паничу, підводься й ходімо до моєї доньки.
О Небо, я зараз маю побачити найкрасивішу в світі дівчину!
Серце другого панича родини Мерці скажено закалатало. Тьох, ще раз тьох — билося воно під ребрами і то з такою силою, що мені аж боліло від ударів. Однак якою ж щасливою ставала людина від цього болю!
Перед одним із наметів, особливо гарним, тусиня надала своєму обличчю серйозного виразу й сказала:
— Паничу, добре подумай ще раз — чи ти справді хочеш побачити мою доньку?
— А чому ні?
— Чоловіки — однакові, хоч вони розумні, хоч — бовдури. — Тусиня подивилась на мене проникливим поглядом і сказала: — Коли людина, яка не має вдачі, отримує річ, що не повинна була отримати, її спіткає лихо. Така дівчина, як Тхарна, не може дістатися звичайній людині.
— Тхарна?!
— Так, мою доньку звати Тхарна.
О Небо, від цього імені по моєму тілу пішов жар. Я вже зустрів тут Дролму, яка була красивішою за мою колишню Дролму, а тепер з'явилася ще дівчина з таким самим ім'ям, як у моєї особистої служниці! Я навіть не дочекався, поки підлеглі піднімуть запону на вході до намету, й кинувся просто туди. Наслідком було те, що я заплутався у м'якій запоні і почав борсатися, проте запона тільки міцніше затягувалась на мені. Зрештою, коли мені вдалося вивільнитися, я постав перед Тхарною захеканим, із шматком запони в руці і мав зовсім дурнуватий вигляд. У ту мить я відчув, що в мене печуть навіть нігті на руках, не те що серце чи ноги. Було так, ніби сюди крізь глибину віків долинув якийсь первісний крик і, нарешті, тут і тепер, у цій незрівнянно красивій дівчині знайшов собі відповідь. Тепер вона сиділа переді мною на підвищенні в шатрі і сліпучо посміхалась, крізь її червоні губи було видно сліпучо-білі зуби. Одяг на ній був не для того, щоб сховати її тіло, а для того, щоб неясно показати його й розбудити уяву. Я, не стримуючи почуттів, вигукнув:
— Це — ТИ! Це — ТИ!
Перший вигук вийшов високим і радісним, а коли з губів злетів другий, моє тіло обм'якло, і я ледь не повалився на землю. Однак мені вдалося вирівнятись, і я не впав.
На обличчі Тхарни з’явився зляканий вираз. Дивлячись на матір, вона спитала:
— Ма, ти приїхала до цієї людини?
Обличчя тусині було серйозним, вона низько опустила голову, кивнувши головою, й сказала:
— Тепер він приїхав шукати тебе, моя люба донечко.
— Я зрозуміла, — сказала Тхарна майже пошепки.
Договоривши, вона закрила очі. Цей жест завжди викликає в людини бажання пожаліти, а в мене є милосердя. Втім, Тхарна — це доля, доля того чоловіка, який її зустрів. Коли вона закрила очі, я побачив її вигнуті довгою веселкою й тремтливі вії, тож уже нічого не міг із собою вдіяти.
У мене навіть у кістках закипіло і я вигукнув:
— Тхарно!
І вона відповіла мені!
Куточки очей Тхарни зволожилися краплинками сліз. Однак коли вона відкрила очі, на обличчі в неї вже була посмішка. Саме в той момент вона відповіла мені:
— Ти знаєш моє ім'я, тож скажи мені своє.
— Я — бовдур родини Мерці, Тхарно!
Я почув, як вона засміялась! Побачив, як вона засміялась!
— Принаймні ти — чесний бовдур, — сказала вона.
— Так, так, — відповів я.
Вона простягнула свою руку і вклала її в мою. Ця рука була м'якою, але холодною. Вона спитала:
— Ти погодився?
— Погодився на що?
— Позичити моїй матері зерна.
— Погодився.
Моя голова була схожа на казан із окропом, у ній усе сходило бульбашками й булькало, тож як я міг розуміти різницю між згодою і незгодою? Її рука була холодна, ніби яшма. Отримавши ствердну відповідь, вона передала мені в руки свою іншу руку. Ця її рука була гарячою, мов вогонь. Вона злегка посміхнулася мені, після чого повернулась обличчям до матері й сказала:
— Прошу вас усіх вийти.
Її титулована мати й служниці вийшли.